Книга Еміля

Розділ 84

Синець на грудях розрісся до розміру долоні. Ще ввечері на маяку він був завбільшки з чверть яблука, й Еміля це не надто турбувало, але тепер яскраво-багряна пляма з фіолетовими прожилками ще й набрякла. Та найстрашніше, що вона не боліла й була геть нечутлива, тож здавалася відшарованим шматком мертвого м’яса під шкірою. Еміль із відразою мацав її.

— Емілю! — долинув голос йотуна. — Де ти є?

Мабуть, варто їм розповісти, що все кепсько. Русалка однак знає, що він отримав часовивернуту травму, тому… Аж раптом він подумав, що вони його більше не потребують. Йотун дозволяє русалці читати просто з «Путівника», тож Емілю не треба бути посередником. І вони знають, як діють їхні артефакти. А от із власним він досі так і не розібрався. Тож, якщо вони вирішать, що хлопчик із синцем на грудях починає їх обтяжувати, — що змусить їх бути з ним далі?

— Іду вже! — він поспіхом опустив сорочку й подався назад на дорогу.

Вони можуть без нього, а він без них — ні. Ця думка була терпка на смак і залишала в’язке відчуття безпорадності в горлі.

…Механічна жабка, що ляскала при кожному стрибку, мов мініатюрний лицар, самостійно обирала дороги та стежки й упевнено скакала в темпі жвавої ходи. Уже по обіді Еміль так стомився, що шкандибав останнім. Здавалося, мартин на його руках тепер важить не менше середнього пса. А без нього птах і поготів пересувався мов та черепаха.

— Чого ти з ним носишсі! — гукнув Б’юле.

— У нього крило зламане, — захекано пояснив Еміль.

— От і залишив би свого мартина на маяку!

— Він зламав крило, коли рятував мене.

Йотун щось пробурмотів, але більше не сперечався.

Острів, на якому вони вийшли в цей світ, виявився дуже великим — із кількома містами, селами, лісами, горами і безкінечними рисовими полями. Припасів із маяка вистачить до завтра, але краще вже зараз щось пошукати. У йотуна були гроші, й хоч він так і не зізнався, скільки в нього отих «брактетів», але те, що вони «золоті», давало певну надію. Єдина проблема — вони не зустріли нікого, хто б їх розумів. Мабуть, чужинці тут бували нечасто.

— Зайдемо? — запитала Аврора, коли вони зрівнялися з красивим будинком, вивіска на якому однозначно свідчила, що це громадське місце.

Русалчине обличчя було вкрите густим шаром білої пудри, зате мімічні маски більше не змінювалися одна за одною. Аврора тепер дивилася на всіх з однаково зверхнім спокоєм.

Еміль мовчки впіймав жабку і сховав у кишеню. Дзвіночок на дверях сповістив господарів про відвідувачів. То була якась крамничка. Еміль опустив мартина на підлогу й зацікавлено обвів поглядом довгі ряди рослин у вазонах на стінах і прилавку. На перший погляд, це скидалося на квіткову крамницю. Аж раптом він розгледів, що саме росте в різноманітних горщиках, і мимоволі відсахнувся й наскочив на йотуна.

— Ти чого? — не зрозумів той.

Еміль мовчки показав на багатоярусні прилавки і квапливо підхопив на руки мартина.

У вазонах, мов кабачки, росли частини тіл. Зап’ястки — акуратними рядами, пальці — цілими грядками, стопи — в окремих горщиках, очні яблука — гронами, мов порічки, а на стіні, наче трутовики, розрослася ціла колонія вух.

— Коня мені в гузно! — видихнув йотун. — Вшиваємосі, докі ни пізно!

Він шарпнувся до дверей, мов кіт до холодильника, але натомість наскочив на Аврору, що саме переступала поріг. І поки він люто шепотів щось про дохлих медуз у її голові, з-за прилавка показалася дуже худа чорнява жінка із загостреними догори вухами.

— Ласкаво просимо до «Слимакового Саду», — мовила вона. — Частини тіла — і не лише вони. Що саме шукаєте?

Йотун і русалка урвали сварливе перешіптування й озирнулися. На мить повисла тягуча ніякова пауза, а потім озвався Еміль.

— Не певен, що ви нас зрозумієте…

— Чому ж, — заперечила господиня. — Ми вирощуємо живу тканину під будь-яке замовлення. Не ставимо запитань і не осуджуємо.

— О! — зраділа Аврора. — Ви використовуєте думкорість?

— Безумовно. Половина наших клієнтів — дверґри, а дехто й зооморфи, — і вона гордо кивнула на вазон, із якого рясно росли всілякі лапи. — Чи у вас щось зовсім нестандартне?

— Як по правді, ми шукали попоїсти, — заявив йотун. — А тут ніхто ни телень, що ми говоримо.

— О… За півтори рі на північ буде великий трактир із постоями, я й сама продаю туди думкорості, тож проблем не виникне, — люб’язно повідомила господиня. — Але, може, хоч глянете на мій товар? Зрештою, всіляке трапляється. Раптом що — знатимете, куди звертатися.

— А що це таке? — не витримав Еміль. — Нам спершу здалося, що це крамниця канібалів.

— Хху, що ви! — продавчиня розсміялася. — Слимаки багато на що здатні, але їсти їх я б точно не стала! Ми вирощуємо з них протези, поліморфні предмети й усяке різне.

Вона обвела всіх трьох зацікавленим поглядом.

— Ви, я бачу, інеїстий велетень, хоч і трохи компактніший за більшість…

— Нарешті хтос ни обзиває гномом, — вдячно кивнув йотун.

— Кажуть, ви неперевершені поети! Ви теж пишете вірші?

— Ні! — квапливо випалив Б’юле. — Нич ни пишу!

— Ясно. А ви… — вона примружено поглянула на Аврору. — У вас такі глибокі чорні очі!

— Я ельфійка, — миттєво зорієнтувалася та. — Зі світлих.

— Я так і подумала, — господиня крамниці перевела пильний погляд на Еміля. — Ось тут треба подумати.

— Людина, — підказав він.

— Я чудово бачу, на кого ви обернулися. Але хто ховається під машкарою… Ви з Муспельгейма? Із вогняних?

Еміль про всяк випадок кивнув і подарував їй найсором’язливішу з усмішок.

— Тоді точно не відпущу без екскурсії! А ви розповісте про мою оранжерею у ваших засвітах. Ну ж бо! Тут є на що подивитися! Ходімо!

І вона зникла за невисокими дверима, що вели десь углиб крамниці.

Там і справді був цілий сад у величезному павільйоні з високими скляними стелями.

— Балакучі роти! Наша новинка. Можуть імітувати будь-які голоси, які ви чули. Ідеальні, коли тужите за близькими.

Еміль зачудовано розглядав низку схожих на квіти ротів із найрізноманітнішою формою губ.

— А тут — молодняк. Навчаються набувати форми.

То був великий акваріум, у якому сиділи слимаки. Чорні як смола, вони мляво повзали туди-сюди. В акваріумі валялося кілька предметів: дерев’яна лялька, справжня квітка в горщику, черевик. І поруч із кожним предметом — по кілька точних копій, тільки чорних і вкритих слизом.

— А колір вони можуть копіювати? — запитав Еміль, уважно розглядаючи черевик, оточений однотонними копіями.

— Аякже! Колір, фактуру. Погляньте-но сюди. Вгадаєте, де справжній?

У великому квадратному ящику, завбільшки з обідній стіл, сиділи, лежали і чистили пір’я зо три десятки великих оксамитово-чорних пташенят. Одна лапа в кожного була закопана в землю, мов приросла. Тільки одне походжало по ящику.

— Справжній той, у кого лапа не закопана, — відповів Еміль.

— Який уважний! — похвалила господиня. — Ми намагаємося довше не відривати їх від ґрунту. І потім — не відрізниш від справжніх. Домашні ворони — писк моди! Ідеальні шпигуни: вчаться говорити за два-три місяці й розповідають геть усе! І, до речі, коли набриднуть, їх завжди можна здати на переформування.

— Переформування?

— Слизняк скидає стару личину, як змія шкіру, і ми навчаємо його набувати нову. А коли скине й ту, то зможе змінювати їх будь-скільки разів. Уловлюєте сенс? У вас може бути ворона, яка легко стає кошеням — і назад! Головне — зберегти шкури: слимак пам’ятає форму, поки личина ціла. Можете просто скласти у скриню.

— А звідки ці слизняки?

— Комерційна таємниця. Вирощуємо ексклюзивно.

Вона показала на великий лоток із банками, наполовину засипаними землею. У кожній по центру сидів вгодований слизняк, завбільшки з двомісячне кошеня, й флегматично мацав скляні стінки вусиками.

— А що вони їдять?

— Ці не їдять, у них іще не прорізався рот, — пояснила господиня. — Досить раз на день поливати землю. Кров’ю.

— Бе! — скривилася русалка.

— А можна, щоб форма була як у предмета, але він би говорив? — запитав Еміль.

— Усе можна! Тільки кому таке знадобиться — не уявляю, — весело мовила господиня. — Буває, замовляють поліморфні протези, типу, вдень — нога, вночі — сторожовий пес. Це так. Хоча… Згадала! Якось замовляли годинник, що говорить. Виголошував час точнісінько голосом покійного дідуся.

— Покійного… — луною повторив Еміль.

— Як на мене, сумнівна радість. Щось ти геть зблід, мій дорогий! Тут душно з незвички. Нумо…

Господиня провела його під лікоть до великого прочиненого вікна. Еміль майже нічого не відчував. Наче був деінде.

— Але звідки слимакові знати, який у дідуся був голос? — спитав він, хоч язик по-зрадницькому заплітався.

— Із пам’яті онуків! Присмоктується ось сюди до скроні, мов п’явка… Трішечки гидко, але не боляче — анітрохи. Навіть не відчуєш.

Еміль мимоволі потер скроню, наче хотів переконатися, що до нього ніхто не присмоктався.

— Отам далі — живі стільці й пуфики! — гукнула вона до русалки і йотуна й побігла до них. — Можете сміливо сідати!

Еміль не витримав і опустився просто на підлогу. Здавалося, його покинули останні сили.

— Тюлень — хижак? — обережно припустив мартин і вмостилася навпроти.

— Хижак, — кивнув Еміль. — Нащо тобі ті тюлені…

— Свої! Свої! — закричав мартин, закинувши голову. — Я! Я! Я! Я!

— Свої! Свої! — пролунав голос поруч, наче хтось його мавпував. — Я! Я! Я! Я!

Еміль повернув голову, втім, машинально, без жодного інтересу. У великій діжці стояла точна копія його мартина — тільки чорна, мов облита смолою, і кричала, задерши голову. Еміль обхопив чоло долонями і тихенько заплакав.

Аврора і Б’юле повернулися — веселі й збуджені. Обговорювали, чи можна виростити крилатого коня. Господиня хитала головою — таких велетенських слизняків не буває.

— Тобі хижо, хлопче? — запитав Б’юле.

— Голова паморочиться, — збрехав Еміль. — Певно, від голоду.

— Уже йдемо, — пообіцяв йотун. — Такє все цікавезне!

Він підвівся. Господиня турботливо зазирнула йому в лице.

— Принести водички?

— Дякую, — Еміль хитнув головою. — А якщо треба замінити внутрішні органи? Бувало таке?

— За моєї пам’яті один раз попросили замінити печінку. Там уже не було що втрачати, тому… — вона перейшла на шепіт. — Жахлива процедура, якщо чесно. Молодого слимака, в якого вже прорізався рот, треба вперше нагодувати саме печінкою. Можна свинячою. А тоді ви його ковтаєте. Цілого. Живого! Ну, а далі… Тільки не лякайтесь, він з’їдає вашу печінку й заміщує її собою. Чорна печінка працює навіть краще за справжню! Але, правду сказати, виживають не всі…

— А серце? — запитав він. — Можна виростити серце?

Вона зненацька здригнулася, ніби її вдарили, і в її погляді промайнув жах.

— Чорне Серце?! — зашипіла господиня. — От на що ви замірилися! Забирайтеся звідси! Геть! Геть!

І вона люто вказала на двері.