Книга Еміля

Розділ 25

Останнє, що пам’ятала мама, — їй страшенно хотілося спати. Вона навіть лягла, але вирішила дочекатися сина, а його все не було. Тоді вона вийшла подивитися у вікно в коридорі, звідки було видно і довгу стежку до школи, і ближній край Вулиці — а що, як він уже йде.

А далі — не пам’ятала. Ані як відчиняла вікно, ані безмежного мороку за ним…

— Мабуть, заліза в організмі бракує, — сказала мама, загортаючись у ковдру. — Ось і слабкість постійно.

— Заліза? — здивувався Еміль.

— Думаю, мені стало зле. Ось для чого я вікно відчинила. І знепритомніла.

— А темрява?

— Надворі ніч, якщо ти не помітив.

— Та ні, мамо! Я ж кажу — вона була ніби рідка! І потім, ти ж стояла…

— Спочатку стояла, потім відключилася.

— Ти ж сама постійно мені про вікна говориш! — не вгамовувався Еміль. — Не підходити, не дивитися…

— Кажу, бо в тітки Наді Діма так із вікна випав! — відмахнулася мама. — Добре, що внизу тополя росла…

— Просто ти ж буквально вийти у вікно хотіла…

— Емілю! Досить скрізь шукати таємниці!

Він не витримав і закричав:

— Чому ти вдаєш, що нічого не відбувається?!

— Бо нічого й не відбувається! — в тон йому відрубала мама. — Ми звичайні люди, яким доводиться жити в школі. У мене авітаміноз чи щось таке. Вибач, що так тебе налякала!

— Авітаміноз? — тільки й спромігся вимовити Еміль. — Це, по-твоєму, авітаміноз?

Мама відвернулася до стіни — вочевидь, давала зрозуміти, що розмову закінчено.

Три наступні ночі ночі космічні лінкори в Емілевих вигаданих світах пустували, а піратські шхуни сумували в бухтах. Ніхто не скакав на ворога, опустивши забороло, ніхто не вистежував блідолицих у холодних нічних преріях. Еміль сидів на ліжку, вдивлявся у напівтемряві в затиснутий у пальцях сірник і без жодної хвилини відпочинку намагався силою уяви змусити його загорітися.

Усе потрібно зробити навпаки — це він розумів. Приблизно так само, як змусити стрибнути в руку сірникову коробку. От тільки горілий сірник залишався горілим сірником, хоч би що уявляв собі Еміль.

Він знову і знову прокручував у голові вказівки, які отримав від двійника: «Минулого, в якому вони горять, більше не існує, енергію треба знайти в теперішньому. Для цього тобі знадобиться…». Знадобиться — що? Або, може, хто? Але нічого не спадало на думку.

Так було й темного понеділкового ранку, коли різкий стукіт у двері вирвав його з роздумів.

— Мам… — покликав він. — Стукають!

Мама рівно дихала в ліжку і навіть не думала прокидатися.

— Ма-а-м?

Тоді Еміль підійшов до дверей сам. У ті часи не всі питали «Хто там?», а коли живеш у шкільному кабінеті, то таке запитувати взагалі якось тупо. І все ж він притулився вухом до дверей і запитав:

— Хто?

— Таке діло… — долинув невпевнений голос директора. — Спите чи що?

Еміль обережно прочинив двері, і в кімнату негайно просунулася темна чуприна Олега Прокоповича:

— У твоєї мами перший урок, між іншим. А зараз десять хвилин! По восьмій, маю на увазі. Ти б її розбудив, га?

— Мабуть, вона будильник забула завести… — пробурмотів Еміль.

На мить здалося, що Олег Прокопович от-от лизне собі око. Але директор Рессель лише відкашлявся в кулак і сказав:

— Взимку така темрява вранці, правда? Що перша ночі, що восьма ранку — однаково. Ну, тоді пізніше зайду. А то бачу: встати ти, може, і встав, а прокинутися забув.

Еміль на це лиш ошелешено кивнув. Але коли директор уже намірився зачинити двері, узяв і бовкнув:

— Тепер ясно, що це ви… А то я спершу подумав, що ви той — інший.

Олег Прокопович одразу передумав іти, іще ширше прочинив двері й однією ногою переступив поріг.

— До речі, про всю цю ситуацію… Гхм… Тут така справа… — явно збентежений, він поліз за пазуху й витяг блокнота, що вчора лежав у нього на столі. — Я точно пам’ятаю, що на цій сторінці був один запис… Моєю рукою… Гхм… «Встановити новий код на замку горища». Ну, і сам код. Чесно кажучи, я навіть не пригадую, щоб це писав. Але точно пам’ятаю, що код колись і справді змінив. Навіщось… — він на мить замислився. — А навіщо? Дідько його знає. Але змінив точно.

Тут директор знічено кахикнув у кулак і повів далі:

— Менше з тим… Сьогодні зранку я розгорнув блокнот, щоб щось записати, і чомусь одразу згадав про цей напис. І про те, як змінював код, і все таке. Ще подумав: цікаво, навіщо я це написав? І коли? І головне — код якийсь дивний… Чому саме цей? Але найдивніше те, що ніякого напису якраз і немає! Ось тут він був — отут, на цій сторінці! Точно кажу! Й аркуша начебто ніхто не видирав…

Він ретельно оглянув корінець блокнота, сподіваючись побачити сліди вирваної сторінки, але нічого не виявив і продовжив:

— Головне, я ж точно пам’ятаю… Дивно, правда? І виходить, що це, як тоді — на стелі! Розумієш? Так от… Гхм… Ти ж бачив той напис, га? — директор зазирнув Емілеві в очі. — Нас ніхто не чує, Емілю. Тільки ти і я. Той, що на стелі, — бачив його чи ні?

— Бачив, — зізнався Еміль.

— Ага! — зрадів директор. — Ну, слава богу! Я вже думав, що в мене справді дах їде. А ти не сказав, бо боявся, так? Даремно, братику! Нам би двом точно повірили!

— Новий код — нуль-шість-дванадцять, — чітко вимовив Еміль.

Директор кліпнув:

— Підібрав, так?

— День народження Булдакова. Той напис зробив ваш двійник — спеціально, щоб ми змогли відімкнути замок. А писав навпаки — тому сьогодні напису немає, а вчора, позавчора і рік тому — був. І на стелі так само.

— Навпаки? — лише повторив директор.

— Він багато що робив навпаки. Бюст неандертальця на вашому столі…

— Неандерталець! — раптом скрикнув директор і так міцно вхопився за голову, наче хотів її розчавити.

Еміль зрозумів, що директорові спогади змінюються. «Скасовуються», — пригадав він слова двійника.

— Жах якийсь… — зашепотів Олег Прокопович.

— Краще не пручатися, — згадав Еміль.

— Що це? Що зі мною?

— Фантомні спогади… — почав було він.

— Я божеволію? — перебив директор, стискаючи скроні.

— Зовсім ні! Двійник змінив минуле.

— Що?! — в Олега Прокоповича затремтіли губи. — Дах їде, так?

— Спогади розшаровуються.

— Я божеволію, — кивнув директор.

— Правду кажу, ні!

— Господи, я божеволію…

Він видавався геть розгубленим. Еміль, який уже встиг повірити, що знайде в Олегові Прокоповичу союзника, тяжко зітхнув.

— Мабуть, у вас авітаміноз, — збрехав він.

— Авітаміноз? — перепитав директор, і в його голосі майнув проблиск надії.

— Сто відсотків, — кивнув Еміль. — Заліза бракує. Тому і дежавю. Самі ж казали: здається, було, а насправді — ні.

— Авітаміноз… — Олег Прокопович кілька разів із зусиллям кліпнув, ніби намагаючись навести фокус. — А я вже дідько знає, що подумав. Так а що з блокнотом?

— А що з ним? Чиста сторінка.

— Зараз так, але ж я точно пам’ятаю… — тут Олег Прокопович урвався на півслові. — Теж дежавю?

— Виходить, так, — погодився Еміль.

— Заліза бракує… — кивнув директор. — Тоді так. Маму хутко буди! Не кажи їй тільки, так би мовити… І ще. Гхм. Дякую тобі.

І пішов. А Еміль негайно заходився будити маму.

Але не зміг.