Книга Еміля

Розділ 51

По гілці дерева — широкій, як алея, і білій, як похмуре літнє небо, — бадьоро ступав високий м’язистий чоловік із лисячою головою. Гілка перетинала іншу, широку, як сільська дорога, а та — ще одну, вигнуту, як бігова доріжка на стадіоні. Чоловік легко переходив з однієї на іншу, бо саме дерево було таке велетенське, що кожен сучок був достатньо великий, щоб опертися на нього, ба навіть, щоб сісти перепочити. Це дерево було, безперечно, дивовижне, та аж ніяк не химерне. Навпаки — воно було втіленням гармонії й могутності самого життя. А що було справді химерним, то це те, як ступав по гілках чоловік із лисячою головою.

А йшов він задом наперед. Утім, зовсім не так, як можна собі уявити. Він не озирався, не намацував опори, не мружився мимоволі, остерігаючись, що вдариться об щось або ступить із гілки в порожнє безкрає небо. Він ішов легко й упевнено, так, ніби кожен його крок був наперед уготований самою Долею й не міг бути інакшим.

У певному сенсі так і було: чоловік із лисячою головою крокував у минуле.

Навздогін, із його майбутнього (варто сказати, вельми прикрого), біг дуже високий чоловік у чорному балахоні. Біг цілком нормально, іноді балансував руками, примірявся перед стрибком з гілки на гілку, боявся схибити й зірватися. І хоч рухалися вони в одному напрямку, велетень біг у своє майбутнє, хай і проти течії великої річки часу.

— Коли ж я тебе наздожену, руда ти собацюро… — бурмотів Велетень, стрибаючи чимраз ризикованіше, щоб хоч трохи скоротити шлях. — Уколошкати тебе — та й по тому…

Річ у тім, що Хенті вже скоїв жахливий злочин, але Третій Тлумач пірнув у завихрення й присягнувся, що скасує вогнегубство. І от тепер він біг у минуле, щоб за будь-яку ціну зупинити лиса. Утім, хотілося, щоб ота ціна була щонайменша. Бо замінювати минуле — це серйозна небезпека. І не тільки для нього: це ризик сплутати нитки долі або й геть зв’язати їх усі в шалений, неймовірний вузол, який легше розрубати, ніж навіть спробувати розв’язати.

Саме тому кожна хвилина в завихренні була небезпечною, й думка, що найпростішим рішенням буде зіштовхнути Хенті-Менті з гілки саме в цій точці, за кілька хвилин до того, як він скоїть вогнегубство, свердлила йому голову дедалі настирливіше. Але від Третього не могла вислизнути та деталь, що цю прикру дію (зіштовхнути когось із найвищого на світі дерева) довелося б виконати у реверсі до стріли часу.

Гравітація, як відомо, діє в обидва боки. Хоч і може видатися інакше, якщо спостерігати в завихренні, як сухий лист злітає на гілку або краплі дощу повертаються в хмару; але ж то все ілюзія. Крапля злітає, бо перед тим позичила власну енергію землі, об яку розбилася, а тепер — забирає її назад. А Хенті-Менті нікому нічого не позичав. Отже, якщо зіштовхнути його з гілки, він полетить собі вниз. Але от що буде.

Смерть лиса настане не опісля, а на кілька секунд раніше, ніж Тлумач зіштовхне його з гілки. І от далі Третій був не цілком певен, але, припускав, що смерть-навиворіт видалить Хенті з минулого — від цієї секунди і до миті його народження. А отже, в майбутньому ошалілий хранитель Полум’я таки вкоїть проклятуще вогнеубивство — за якихось п’ять хвилин від точки, де вони зараз.

— Доведеться ризикнути і вийти… — бурмотів Третій, поки наздоганяв звіроголового. — Ризикнути й вийти.

Мабуть, для Хенті-Менті все мало такий вигляд, ніби Тлумач матеріалізувався перед ним із повітря. Насправді ж велетень наздогнав його, ступив кілька кроків разом із ним і майже торкався грудьми його носа, щоб упіймати ритм, — а відтак поклав йому руки на плечі й різко смикнув до себе — ніби збирався закрутити лиса у вальсі.

— Щоб тебе Сетх ухопив! — вигукнув Володар Заходу, бо зненацька наскочив на когось із Тлумачів. — Звідки ти взявся!

— Слава Іміру Споконвічному, — видихнув Тлумач. — А тепер, Хенті, слухай і не перебивай. Вогнеубивство скасовується. Ти цього не вкоїш.

…Вогнище догорало. Багряні відблиски танцювали на золотій масці й надавали їй відтінків вечірнього сонця.

— Тепер ти знаєш усе, — сказав Третій.

— То за це він вас і закатрупив, отой Гастропод?

— Гадаю, це хибне формулювання: він не мстився «за щось», а вбив мене «навіщось». Щоб я не врятував Хенті.

— Чому ви собі ни втекли?

— У тому й річ: від Гастропода не можна втікати.

— Ни можна? Я гадав, він на кшталт равлика…

— Діло не в швидкості, а в тому, що ти відразу розвернешся в часі. Досить одного кроку назад тієї самої миті, коли він ступає крок уперед — і от ви вже попутники у вашому спільному завихренні. А далі — ви рухаєтеся в один бік, тільки ти — в його стихії.

— І він таке вітворив? Змусів вас розвернутисі?

— Майже відразу після нашої розмови з Хенті. Той повернувся на Мадґулу, а я вирішив спуститися пішки. Мабуть, хотілося після всього цього пройтися. Не пам’ятаю. Я знаю, але не пам’ятаю нічого до тієї миті, коли зіткнувся з Гастроподом і з переляку ступив той клятий крок назад.

— Отже, то є перше, що ви пам’ятаєте?

— Перше, що я пам’ятаю, — як вмираю, розбившись біля підніжжя Ґрімдрасиля. Потім — як лечу на гілку, з якої впав. Потім — як він штовхає мене. І лиш опісля — стою на тій самій гілці, а все моє життя тане, неначе мара.

Б’юле замовк, намагаючись уявити життя, що починається зі смерті. І не зміг.

— Чому то важливе, щоб Хлопчик-без-Сну все дізнавсі? — спитав йотун.

— Справедливість. Він зрадить любов — і має за це відповісти.

— Але ж він допоки ни зрадив!

— А ще він занапастить Дев’ять Світів — то ми будемо чекати?

— А якщо він просто… — Б’юле прикусив губу, добираючи слова. — Ни дійде, й по всьому! І ни треба нич дізнаватисі.

— Тоді постраждає невинне дитя. Ми ж цього теж не хочемо?

— А коли він то вівідає, то хіба…

— Я чую сумнів у твоєму голосі, друже мій. Послухай, куди веде нитка долі цього милого хлопчика — і тебе разом з ним, бо ви пов’язані нерозривно.

— Із Хлопчиком-без-Сну?

— Із ним, ондиною і Птахою-не-Птахою.

— Птаха-ни-Птаха! — вигукнув Б’юле. — Та, що я бачив уві сні?

— Не відволікайся, — попросив Третій.

— І ондина? Я ни дуже люблю ондин.

— У цьому й річ. Ти не вмієш читати і не любиш ондин, зате в тебе є «Путівник». Ці три умови пов’язують вас, можна сказати, до гробу.

— Чийого гробу? — занепокоївся йотун.

— І це дуже слушне запитання! — похвалив Третій. — Ти знаєш, що у твоєму «Путівнику» бракує останньої сторінки? Тієї, що з Постулатами.

— Усі знают!

— Вона у хлопчика.

— У нього? — витріщився йотун.

— Він іще її не читав. А як прочитає — то все. Вважай, відтоптав ряст. Гаплик.

— Єму?

— Тобі! Всім вам, кого з ним пов’язує нитка Урд. А коли він постане перед Криницями — ти цього вже не побачиш, — йому доведеться ще й матір свою згубити. Рідну матусю! У цьому сенсі загибель була би для нього своєрідним визволенням.

— Згубити матір? — загальмовано повторив Б’юле, трохи очманілий від усього цього.

— Він дечим заприсягнувся. Її серцем. Такі-от справи. Не те щоб розумів, що обіцяє, але клятва є клятва. А Криниці виконають лиш одне бажання.

— Єке? — Б’юле кліпнув очима, як дурник.

— Ти нічого не зрозумів, мій друже-велете. Зосередьмося на простому: перед Криницями постане або він, або ти. А якщо сторінка дістанеться ондині — то лише вона. Отака проста математика.

— Простіше ни бува, — набурмосився Б’юле.

— Зараз ти все зрозумієш. Річ у тім, що в нього Темна Сторінка.

— То кепсько?

— Залежить від того, хто перший виконає Три Постулати. Ти готовий їх почути?

— А хіба таке вільно? — здивувався Б’юле.

— Чого ж ні! Ми стільки пройшли разом! — тут Третій зігнувся, мов ліхтарний стовп, і прошепотів йотунові в самісеньке вухо: — Когось треба зрадити, щоб знайти шлях. Когось убити, щоб вижити на цьому шляху. А кимось пожертвувати, щоб дійти до кінця. Ось і вся наука.

— Кого вбити? — ошелешено витріщився Б’юле. — Кого зрадити?

— Він обирає. І збіг обставин у тому, що в хлопчика буде рівно троє супутників, разом із тобою.

Йотун перелякано замовк.

— Инчи нияк? — спитав він за якийсь час.

— Колись була описана і Світла Путь також. Але сторінку вирвали з «Путівника», довго зберігали на Маяку, а потім Хенті розкис і викинув її в океан. Обидві вели до Криниць, і в обох було по три умови, — тут Третій розвів руками. — Хай там як, хлопчикові випала Темна Путь.

— Просто скажіт, куди йти! — раптом жадібно вигукнув йотун. — Без усіх оцих Постулатів!

— Мудро, — похвалила Золота Маска. — Щойно ти дізнаєшся, як знайти Криниці, — і вже нікому цього не розкажеш. А спробуєш — провалишся в Пустку. Чи чому — як гадаєш — твоя мама не розповіла, як туди дістатися?

— Хіба ж вона була там?

— А хто хотів мати «найсяйливішого з усіх синів»?

— Найсяйливішого?

— Так вона сказала. Я лишень запитав, чи має оте сяйво променіти суто світлої днини, а чи в бурю теж. «Особливо в бурю!» — відказала вона. Як на мене, це досить неймовірно, тож я відпустив її до братів.

— Вона була там… — тільки й повторив Б’юле.

— Ви разом там були, якщо вже розповідати до кінця. Вона не мала з ким тебе лишити. А дуже хотілося, щоб ти сяяв. Припускаю, вона мала на думці «від щастя», але якось вони з Високим добалакалися аж до блискавок.

— Добалакалися… — ледь ворухнув губами Б’юле.

— Хіба ж це не зворушливо: мама проходить до Криниць заради щастя сина, і всього лише кілька слів розвертають цю історію в інший бік!

Йотун розгублено втупився поглядом у власні коліна.

— А й ни треба мені! — нарешті підхопився він. — Нич ни треба казати! Просто покажіт! Покажіт спогад когось, хто там уже був — і я второпаю! І піду туди сам-один, без нікого!

— Упізнаю відчайдушного Білейпта, готового на все заради кохання! — задоволено вигукнув Третій.

— То покажете?

— Навіщо мені це? Невже ти гадаєш, я врятував тебе заради твоїх віршів?

Б’юле на мить розгубився, хотів щось сказати, навіть розтулив рота, аж раптом знітився й відчув недоречний сором за власну наївність.

— Який же я йолуп… — і важко опустився на землю.

— Ну-ну, мій дорогий! Ти дійдеш до Криниць! — палко виголосив Третій. — Але спершу доведеться виконати те, для чого тебе обрала доля. Не можна дозволити Хлопчику-без-Сну занапастити Дев’ять Світів! А ти — той, кого веде Любов, а отже, здатен його зупинити.

— Хай би ондина зупиняла! Чому відразу я!

— Її веде ненависть, — махнув рукою Третій. — Ти — єдиний варіант.

— Кепсько… — Б’юле прикусив губу. — Виходить, мені доведетсі…

— І ти впораєшся! — увірвала його Золота Маска. — Я все продумав. У спогадах ти міг відчувати емоції інших, і я просив запам’ятовувати. Вони — ключ. Пам’ятати емоцію — головне в пошуку спогадів.

— У єкому пошуку? — насторожився Б’юле.

— Майбутньому, — відповіла Маска. — Ти розповіси Хлопчику-без-Сну все, що бачив. Особливо — ким була його мама і що саме вона забула. Звісно, він не повірить. Але й забути не зможе! Отоді ти й запропонуєш йому прогулятись удвох у Пустку, і все покажеш! На ось!

І велетень простяг Б’юле довгасту ампулу, схожу на ягоду жимолості, всередині якої вилась індигова мара.

— Що це?

— Це — рішату-масу. Вона як дві краплі води схожа на капсулу рішату-рішту, що є в нього. Достатньо розкусити — і ти опинишся на Краю. Ти без зусиль знайдеш оті спогади знову. Але пам’ятай: рішату-рішту завжди повертає, рішату-масу — квиток в один бік.

— А єк же я тогди повернусі?

— Ти що, дивний? — здивувалася Золота Маска. — Підміни його капсулу своєю! У нього лишилася тільки одна, я про це подбав.

— Дати трутку дитині? — тихо пробурмотів йотун.

— Тільки не драматизуй! Одна капсула витягає назад, інша — ні, от і вся різниця. Решта — між ним, долею і його власними спогадами. Твоя роль — простенька підміна.

— Підміна… — прошепотів Б’юле.

— Ну, пора прощатися. Як пощастить, то, коли тебе викине назад, Ґрарк якраз спатиме.

— А якщо ни спатиме?

— Значить, не пощастило, — підсумував Третій. — Пам’ятай, виконаєш моє прохання — і я доведу тебе до Криниць, так би мовити, за руку. Домовилися?

Йотун похмуро мовчав.

— Ти сказав, що годен на все заради любові, — нагадала Золота Маска.

— Я й годен, — тихо відповів Б’юле.

Третій схвально поплескав його по плечу. Підвівся й мовчки порозкидав ногою розжарені вуглинки, даючи на здогад, що розмову закінчено. А Б’юле знай дивився на згасле багаття. Тлумач склав руки на грудях і терпляче чекав.

— А на тій сторінці правда ото написано?

— Слово в слово, — запевнила Золота Маска. — Я сам і писав.

— Ви? — вражено мовив Б’юле. — А хто ж видирав?

— Це довга історія. Запам’ятай ось що. По-перше, якщо зволікатимеш, він почне виконувати Постулати. І ти цілком можеш опинитися першим у його списку. По-друге, падіння на пісок означатиме, що ти перетнув Край і перебуваєш із Ґрарком у спільній реальності. Від тієї миті я б, на твоєму місці, дуже поспішав.

— Забувся спитати. А з отих Трьох Постулатів… Те, що я залишу єго в Пустці — воно вважатиметсі чим? Зрадою чи…

— Убивством. То вважатиметься убивством.

Сказавши це, Третій раптом штовхнув Б’юле в груди — так сильно, аж той гепнувся на пісок. А коли схопився, ображений і приголомшений, то побачив, що знову стоїть на піщаному узбережжі. Небо було цілком нормального кольору, а океанські хвилі гули, розбризкуючи піну — як і належить хвилям в усіх Дев’ятьох Світах. Він тільки тепер усвідомив, якою тихою була та місцина. Вітерець обвівав його лису голову. Йотун прикрив очі, насолоджуючись цим несподіваним відчуттям реальності.

— Наче з того світу… — пробурмотів він.

За кілька хвилин Б’юле спантеличено розглядав перекошені двері маяка. Завіси внівець заіржавіли. Спантеличений, він пошкрябав нігтем руду поверхню окисленого металу. Зненацька до його вух долинуло тужливе, протяжне виття, і йотун закляк від жаху. Таке завивання в цій частині океану могла видати лиш одна-єдина паща.

— Ґрарк! — видихнув Б’юле.

Тлумачеві слова про те, що треба «дуже поспішати», набули для Б’юле нового, вельми конкретного значення, й він обома руками схопився за двері. Кілька довгих секунд він, насилу балансуючи на вузьких сходинках, тяжко сапав, напинав м’язи і смикав двері й так, і сяк, але ті лише рипіли й опиралися.

— Йормунґанд… — вилаявся йотун і витер піт.

Тривожно озирнувся. Ґрарк досі був по той бік маяка, і Б’юле з потрійною силою навалився на двері ззовні, — так, ніби пекельний пес мав вистрибнути на нього зсередини, а не вийти з-за маяка позаду нього. Нарешті в петлях щось голосно тріснуло, і двері стали на місце.

— Слався, Іміре Споконвічний, — пробурмотів Б’юле.

Він нервово покашляв і голосом, що ледь тремтів, почав співучо читати:

«Ена-мена-мона-ми,

Хтось сі дивит з глибини…»

Тут він знову мимоволі глипнув через плече — і ледь не вдавився наступним рядком наговору: з-за маяка, обтираючись боком об стіну, весь запилюжений, вийшов Ґрарк. Несвідомим рухом йотун торкнувся піхов скрамсакса — і тут-таки згадав, що той лишився стирчати в долівці маяка. І тоді неймовірним зусиллям волі він продовжив вірш, хоча й почав тараторити, ледь встигаючи вимовляти слова:

«Хокус-ені корпус-мені,

Очі в покруча зелені,

Отча-потча домма-герце,

Він угледів моє серце!»

Щойно останнє слово зірвалося з його вуст, маяк здригнувся! Пролунав низький гул, схожий на стогін. Він зародився десь високо над ним, відтак стрімко опустився вздовж стін маяка й відгукнувся відчутним тремтінням у колінках настрашеного Б’юле. Йотун озирнувся знову. Ґрарк міг би дістати його за три стрибки, але не поспішав. Б’юле благально глянув на двері. Серце зробило кульбіт у грудях — між старих дощок пробивалося ледь помітне світло.

— Вийшло… — видихнув він. — Вийшло!

Б’юле похапцем смикнув за ручку… Двері не відчинилися ані на міліметр. Б’юле панічно шарпнув їх іще кілька разів — нічого не сталося. Він кинув зацькований погляд на Ґрарка. Той облизав вузьку пащу й повільно ступив до своєї жертви.

У розпачі Б’юле не придумав нічого ліпшого, як постукати. Стук вийшов хирлявий, глухий і ледь чутний. Б’юле спохопився й закалатав щосили. Ґрарк приготувався кинутися на нього.

— Чужак! — раптово долинув із-за дверей далекий, але цілком виразний голос — високий і дуже огидний.

— Врєтуй мене, демоне маяка! — не менш пискляво заверещав Б’юле.

Ґрарк низько загарчав і зробив перший із трьох стрибків, що відділяли його від йотуна. За мить, коли Б’юле озирнувся знову, — вовк відштовхнувся від землі вдруге. Упершись спиною в двері, йотун щосили затарабанив у них п’ятою.

— Рєтуууууууйте!

Від жаху він, як завжди в миті скрайньої небезпеки, міцно-міцно заплющив очі. Останнє, що він устиг побачити: Ґрарк, що здійнявся в повітря у третьому стрибку.