Книга Еміля

Розділ 24

За кілька кроків від нього стояла мама. На ній була лишень нічна сорочка на тоненьких бретельках-шнурках. Мама називала її «льолечка». У своїй легесенькій льолечці вона стояла навпроти навстіж розчахнутого великого вікна, і звідти тягнуло таким крижаним холодом, ніби воно відчинилося просто в Антарктиду.

Мама стояла непорушно і якось неприродно рівно: не здригалася від пронизливого холоду, не кулилася, не терла плечей. Її широко розплющені очі не кліпали й дивилися у вікно. Але наймоторошнішим було те, що за вікном нічого не було. Абсолютно, зовсім нічого. Якби Еміль спробував це описати, то сказав би, що темрява стала рідкою і мама вдивлялася в чорне плесо озера мороку.

— Ма? — покликав Еміль. — Ма… Що з тобою?

Мимоволі кинув короткий погляд на сусідні вікна. За ними вуличний ліхтар підсвічував сріблом пологі замети. І тільки це, здавалось, відчинилося в беззоряний космос. Еміль простягнув руку до маминого зап’ястка, але цієї ж миті мама ступила раптовий крок уперед, не відриваючи від вікна заціпенілого погляду.

— Ма! — він ухопив її за лікоть. Мама не відреагувала. — Ти що, ма! Мені страшно!

Еміль зазирнув їй у лице — і відсахнувся. Мамині очі були суцільно чорні, ніби рідка пітьма вже залила її зсередини.

— Ма! Матусю! Мамо!

Вона ступила ще крок до вікна і раптом легко, наче циркова гімнастка, поставила ногу на високе підвіконня. Еміль навіть не встиг здивуватися. Бо точно знав, що буде далі: наступний мамин крок буде просто у пітьму. «У Вічну Безодню», — з жахом згадав він рядки з «Віщування» і кинувся між нею та вікном. Уперся руками мамі в живіт якраз у мить, коли вона вже переносила вагу тіла на підвіконня, і штовхнув.

Мама впала навзнак, та навіть звуку не зронила. Еміль обхопив її обличчя долонями і щодуху закричав: «Мама!». І раптом вона закліпала, її очі стали цілком нормальними, й мама спитала звичайним, буденним тоном:

— Емілю! Ти чого так довго? — ніби й не лежала зараз на підлозі в самій нічній сорочці перед відчиненим вікном, за яким зник увесь світ.

Еміль кинув обережний погляд через плече. Протяг смикав туди-сюди стулки відчиненого вікна, за яким сріблилися звичайні снігові кучугури.

Того ж вечора, трохи раніше, ніж Еміль увійшов до школи з обгризеним з усіх боків буханцем білого хліба, учитель фізкультури Юрій Іванович стояв рачки посеред спортзалу й старанно підмальовував пензликом стерту баскетбольну розмітку на паркетній підлозі. Фарба нестерпно тхнула, аж очі пекло. Вчитель час від часу відвертав голову вбік, кліпав і глибоко вдихав, ніби намагався запастися киснем наперед.

Фізрук дофарбовував останні сантиметри правильного півкола під баскетбольним кільцем і вже не вперше обіцяв собі під ніс: «Ще п’ять сек — і покурю». Хоча насправді мріяв не про гіркий дим дешевого тютюну, а про ковток чистого морозного повітря. Аж раптом у спортзалі гучно і лунко задзеленчав телефон.

Юрій Іванович рвучко випростався, повертів головою, відтак підозріливо поглянув на пензлик.

— Нанюхався… — сумно констатував він.

Але наполегливий телефонний дзвінок пролунав знову. Юрій Іванович навіть полегшено зітхнув і підвівся на ноги — ніби це могло допомогти розгледіти телефон, якого в спортзалі в житті не було і бути не могло.

Дзвінок пролунав утретє, змусивши вчителя стріпнути головою й навіть поколупатися мізинцем у вусі. І тільки коли телефон задзвонив учетверте, сумнівів не залишилося: звук долинав із крихітної комірчини в кутку, яку він гордо іменував «тренерська».

Юрій Іванович запозирливо зібгав чоло й відчинив двері комірчини. П’ятий дзвінок, що пролунав цієї миті, видався таким гучним, аж він мимоволі відсахнувся.

На старому вчительському столі, який він колись розібрав, заніс по частинах і знову зібрав усередині, стояв справжнісінький телефонний апарат. Чорний, ніби вирізаний зі згустку смоли. Юрій Іванович витріщився на нього, наче на галюцинацію, й міркував не так про те, звідки він тут узявся, як про те, куди його могли підключити. Адже проводку в спортзалі ремонтував він сам і знав напевно, що телефонної розетки тут і близько немає.

Тим часом телефон задзвонив ушосте. Юрій Іванович відкинув свої думки і негайно зняв слухавку.

— Алло…

— Юрію Івановичу? — пролунав бадьорий голос директора школи. — Зайди-но до мене просто зараз.

— У кабінет? — дурнувато перепитав Юрій Іванович, бо й досі розмірковував, куди ж може бути підключено телефон, який виник біс його знає звідки.

— А куди ж, Юро! — гримнув директор.

Юрій Іванович відсунув слухавку від вуха й витріщився на неї ошалілим поглядом.

— Йду… — сказав він слухавці.

— Давай прожогом! — поквапила слухавка.

Коли Юрій Іванович підходив до директорського кабінету, на його обличчі й далі читалася та сама суміш недовіри і нерозуміння — так, наче він намагався розв’язати складну задачу, але підозрював, що йому не розповіли всіх умов.

Раптом у нього просто під ногами промайнула тінь завбільшки з курку — так близько, що ледь не перечепився.

— Срака-дошка… — вигукнув він.

Тінь прослизнула в прочинені двері директорського кабінету, так і не давши себе як слід розгледіти.

— Прокоповичу, в тебе тут котяра чи що? — запитав учитель, переступаючи поріг.

— Ось ти де, — сказав Олег Прокопович, який чомусь колисав на грудях власну руку.

— Котяра, кажу, здоровий такий… — Юрій Іванович присів, зазираючи під директорський стіл. — Киць-киць-киць… Сюди ж наче забіг!

Фізкультурник підвів очі на директора, сподіваючись на відповідь. Але Олег Прокопович був зайнятий тим, що роздивлявся власний зап’ясток — ніби уперше бачив.

— Кіт, кажу… — повторив фізрук. Він підвівся й розгублено почухав голову. — Прокоповичу, в мене там що… Того… Телефон у тренерську провели?

— Провели, — невпевнено кивнув директор і сховав руку в кишеню. — Тимчасово. Я тебе чого кликав…

— Чого? — розсіяно перепитав Юрій Іванович, а сам блукав поглядом по кабінету в пошуках кота.

— Спостерігав, як ти урок проводив. На стадіоні. З малими… — і Олег Прокопович без потреби показав долонею, який в учнів зріст. — Чітко ти з ними! Все як має бути!

— Так це… Зовсім подуріли вже! Дебіли, прости господи.

— Ненавидиш їх? — несподівано запитав директор схвальним тоном.

— Так а чого вони… — знітився вчитель.

— А тих, що вранці, — теж?

— Усі однакові!

— Молодець, Юрію Івановичу, — похвалив директор. — У тебе всередині… Як там кажуть?

Директор зробив у повітрі невизначений жест фокусника.

— Стрижень? — підказав фізрук.

— Порожнеча, — відповів директор.

Цієї миті фізкультурник був готовий заприсягтися, що очі Олега Прокоповича стали цілковито чорними, без жодного натяку на білки. Це було так неймовірно і страшно, що він мимоволі закліпав, наче спросоння… Й видіння відразу зникло.

— Підійди-на сюди, — сказав Олег Прокопович і раптом рішуче відчинив вікно.

У кімнату ввірвався пекучий холод грудневої ночі, й на директорському столі жалібно зашелестіли зошити.

— Ти чого, Прокопович! — несамохіть вигукнув Юрій Іванович і з жалем поглянув на смужки паперу, якими вони заклеювали вікна на зиму, щоб не продувало. — Мороз надворі!

— Поглянь! — сказав директор дивним тоном. — Бачив коли-небудь таке?

Вчитель фізкультури мимоволі ступив до вікна, хоч і скулився від холоду, й почав пильно вдивлятися в ніч. Але за вікном не було нічого, крім засипаного снігом шкільного стадіону, освітленого одиноким вуличним ліхтарем. Юрій Іванович зібрався було поставити додаткове запитання, на кшталт: «Так а що там?», аж раптом стало коїтися дивне. Там, куди не досягало світло ліхтаря, скупчена за стадіоном нічна темрява, що причаїлася в западинах й тінях, що згусла в похмурому, чорнішому за небо, силуеті тайги, — почала розтікатися.

На його очах чорної темряви ставало чимраз більше, а світло від ліхтаря, відблиски снігу і навіть зорі — все це за лічені секунди зіщулилося, зібгалося до якихось сором’язливих помарок на тлі величного, всепоглинального, безпросвітного мороку.

— Що це… — простогнав фізрук і закліпав.

За відчиненим вікном кабінету директора була небачена, густа, тягуча пітьма. Суцільна безпросвітна чорнота.

— Ґіннунґаґап, — поволі вимовив Олег Прокопович, ніби смакуючи кожну літеру. — Туди дивись!

І оскільки він показував кудись униз, Юрію Івановичу довелося нахилитися й навіть лягти на підвіконня, щоб роздивитися. Але внизу так само було тільки суцільне ніщо.

— Юро, що найгіршого ти скоїв у цьому житті? — раптом запитав Олег Прокопович просто його у вухо.

Фізкультурник здригнувся від цього недоречного, дикого запитання, і йому нестримно закортіло повернутися й запитати: «Олежко, ти п’яний?». Він навіть устиг відчути на губах обриси перших звуків… Але про те, щоб відірвати погляд від темряви за вікном, не могло бути й мови, а в голові сам по собі спалахнув цілий феєрверк непроханих спогадів, аж до давно забутих дитячих, коли батько, схопивши його за вухо, кричить у лице: «Що ти накоїв, паршивцю! Що ти накоїв?!».

Ненароком поринувши в цей потік образів, цілковито поглинутий спогляданням темряви, вчитель навіть не відчув, як директор школи Олег Прокопович Рессель м’яко обхопив його ноги і сильним рухом перекинув через підвіконня.

Юрій Іванович летів мовчки, не зронивши ані звуку, переймаючись лише тим, що відчайдушно намагався зробити вдих…