Книга Еміля

Розділ 101

Усмішка Аврори розпливалася й розпливалася. Здавалось, вона розтягувалася цілу вічність і набувала спершу демонічного вигляду, а далі й поготів якогось моторошно-лялькового, а куточки її губ рухалися й рухалися. Рухалися й рухалися! Ось вони вже ширші за вилиці, ось — далі за зовнішні кутики очей, ось підтягнулися до самих мочок… Мов намальований рот Арлекіна. Шкіра натягнулася так, що русалку складно впізнати. Цієї миті вона повільно роззявила рота, й він мимоволі відсахнувся, але не зміг відвести очей від неприродної густої, непроникної чорноти її пащі. Аж раптом цей морок ринув звідти тягучим, в’язким потоком, мов загусла смола.

Рідка чорнота виростала лискучою купою, а сама русалка дужче й дужче зсихалася, немов порожній наплічник, забутий на вістрі чорного сталагміта. За кілька секунд Емілеві стала очевидна суть цього моторошного процесу, і на хлопця напала млість: Аврора виверталася догори сподом. Смоляна постать витяглася чорним шаховим слоном і здерла з себе русалчину оболонку, мов старий розтягнутий светр, і пожбурила на землю.

— І знову добридень, — задоволено мовив Гастропод. — Я завжди казав, що ти ого-го який розумничок!

Еміль дивився на зморщене і порожнє Аврорине лице на підлозі.

— Не може бути, щоб вона… Це весь час ти…

— Та де! — і Гастропод засміявся огидним, скрипучим сміхом. — Я використав її подобу тільки тут. Але ти цілком маєш рацію в тому, що пора відповісти на це набридливе запитання: то хто ж такий Гастропод?

— Неспокійна риба-лосось, що повернула проти течії. Колись ти бачив у дзеркалі самого себе, але потім щось сталось, і ти…

— Не розчаровуй мене, — перебив Гастропод. — Що ми бачимо в дзеркалах?

— Кожен — себе… — знизав плечима Еміль.

— І найгірший ворог кожного — теж він сам, — нагадав Гастропод.

— Я собі не ворог, — відтяв Еміль.

— То чому ж ти себе так ненавидиш? І навіть не забажав зцілитися біля Криниць? А все тому, що в глибині душі ти не вважаєш себе гідним життя. Якщо твій ідеальний брат не з мамою — то як можеш бути ти?

Еміль хотів заперечити, але слова наче прилипли до піднебіння тягучим, гірким присмаком правди.

— Увімкни мізки, Хлопчику-без-Сну, — пророкотів монстр. — Як ти можеш одночасно розгадувати надскладні речі й не бачити найпростіших! Усе, на що тобі натякав Третій, можна вкласти в одне коротке слово.

— Зло?

— Надто розмито. Третій мав цілком практичну мету і вів тебе просто до неї.

— То Гастропод — це смерть?

— Оу… — зворушено протягнув той. — Ти мені лестиш. Я лише скромний мешканець вічності. Уявляєш, як це — жити і тепер, і водночас — потім?

— Не дуже.

— От я бачу тебе вдруге в житті. І все ж це я скерував тебе в цю точку. Але зробив це потім! І хоч би що ти утнув зараз — я виправлю це потім! Тільки уяви собі таку владу! І так, це я напишу «Віщування», з яким звіряються Дев’ять Світів, зокрема і твоя мама! І знаєш, що головне? Там, у моєму далекому майбутньому і твоїй забутій давнині, я знаю, чим усе закінчиться. Я вписую те, що справдиться, й роблю все, щоб справдилося написане. Розумієш? Коло замкнулося! Якщо написано — отже, звершиться!

І Гастропод продекламував:

— Ти сам зізнався, що вигадав цю маячню.

— Я бачив цю маячню на власні очі, хлопче, бо я щойно з твого майбутнього і пам’ятаю те, що з тобою ще тільки станеться.

— Навіщо мені мститися світові?

— Хочеш сказати, він не завдав тобі зла — світ навколо тебе? Світ, де в твоєї мами одна дитина — і це не ти? Де ти сам маєш рятувати і її, і себе, і брата? Де ти єдиний пам’ятаєш власні обіцянки, бо мама не пам’ятає навіть саму себе?! Де твій шкільний друг — зрадник. Де ти зустрів нових друзів — але одна з них людожерка, а інший хотів тебе занапастити. А зрештою, це ж ти той, хто прикрив його бездиханне тіло гілками в сосновій гущавині… Світ, де твої дні так передчасно, так несправедливо полічені! Невже так і мало бути? Невже такий світ — добрий? Світ, у якому ти не повернув брата, хоча міг! Але тебе заплутали, задурили голову — і ти не впорався! Невже такі долі сплетені для дітей? А щодо мами… Твоїй мамі не треба нічого, крім її власного горя!

— Брехня! Їй потрібен я! — закричав Еміль, і по його щоках покотилися сльози.

— О, до речі, про це. Твій дружок-зрадник потрапив сюди разом із твоєю мамою, уявляєш? Він із нею — а ти ні.

Еміль щосили закусив губу і хрипко дихав, прагнучи стримати ридання, що дерлися з грудей. Велика сльоза зірвалася з його носа срібною перлиною.

«Я потрібен їй! — повторював він подумки. — Я їй потрібен».

— Здається, ми відволіклися, — безтурботно зауважив Гастропод. — Так хто ж я такий?

— Кажи, якщо так хочеш, — відсторонено пересмикнув плечем Еміль.

— Ні, маєш здогадатися сам. Ми неминуче ставимо під сумнів те, що нам кажуть прямо, навіть якщо це правда. А от те, до чого додумалися самі — записуємо як істину назавжди. Навіть якщо це цілковита нісенітниця.

— Навіщо мені це…

— Щоб ти зрозумів, що я на твоєму боці! Більше, ніж будь-хто у Дев’ятьох Світах! Тоді ти дослухаєшся до мене і нап’єшся з Криниці! Бо сказано у «Віщуванні»: з тобою разом ми повернемо у Світи справедливість!

— Мені це не треба, — тихо заперечив Еміль. — Я попросив усе, чого сам хотів.

Гастропод дістав коричневу аптечну пляшечку і сплюнув туди два помаранчеві драже.

— Ти не замислювався, чому мама завжди просила нагадати їй ім’я Вічної Пустки, а не, скажімо, вічного світла? Чому Ґіннунґаґап, а не Кобольдбрандт? — він витримав театральну паузу. — Бо лише Темрява — неминуча, і мама це знала! Ба більше — тільки це знання й дозволяло їй триматися за життя.

— То це ти вкрав мої вітамінки? — відсторонено запитав Еміль.

— Що за манера — думати про щось своє в найважливіший момент!

— Мені він не важливий, — зауважив Еміль. — Я щойно відгадав іншу загадку Третього. І це справді важить.

— Ти ж навіть не знаєш, що ховається за золотою маскою, — фиркнув Гастропод.

— Хіба важливо, ким був той, хто сказав правду?

— Ну, не знаю… — Гастропод нарочито замислився. — А хто сказав тобі правду про братову смерть? До речі, який рік тобі йшов? Третій?

— Четвертий, — Еміль спохмурнів. — Не знаю, навіщо їй це було.

— А навіщо все це Третьому?

— Теж не знаю… — чесно відповів Еміль. — Він чомусь хотів, щоб я порушив клятву.

— Може, він теж знав, що маму неможливо повернути?

— Може, він просто не вірив у мене.

І Еміль рішуче рушив у темряву — подалі від чорного провалля Криниці.

— І що ж такого ти відгадав? — гукнув йому вслід Гастропод.

— Запалює, але не палить.

— Це не допоможе! — запевнив його Гастропод. — Мрії завжди програють спогадам! А тим більше — в Пустці!

— Я і є мрія, — відповів Еміль, не озираючись.

— Невтілена! — насмішкувато вигукнув Гастропод йому вслід. — А знаєш, як одним словом назвати «невтілену мрію»? Розчарування! Розчарування для власної мами!

Складно сказати, чи почув його Еміль. Пустка поглинала звуки не гірше за ватяну ковдру. А як і почув — то чи повірив? Адже з віком віра чимраз дужче залежить від бажання: у що вірити, наскільки навіщо. А Еміль твердо вирішив не вірити в те, що заважало йому йти вперед. Інша річ, що з віком люди дещо і втрачають. Наприклад, здатність мріяти в чорній, позбавленій надії та сенсу Пустці. А те, що Еміль подорослішав у своїй Останній Вандрівці, не викликало жодного сумніву.

Питання в тому, чи не занадто.