Книга Еміля

Розділ 87

Рано-вранці русалка знайшла йотуна біля вогнища, влаштованого в ідеальному, доглянутому саду невисоких розгілчастих яблунь. Прості лавки, широкий стіл, доріжки, посипані однаковими морськими камінцями, ніби дібраними вручну. А може, і справді дібраними. Б’юле наливав собі чай із глиняного чайника й насолоджувався м’яким ранковим сонцем.

— А де Еміль? — спитала Аврора.

— Єкійсь він нині дивний, — знизав плечима йотун. — Я запитав, як сі спало, а він вилупивсі на мене, як кобила на Семундову Едду, та й драпонув кудись. Відай, живіт болит.

Обличчя Аврори було густо притрушене білою порцеляновою пудрою, та загалом вона мала вигляд звичайної дівчинки. Ну, або ельфійської дівчинки, — якщо зважити на її чорні акулячі очі.

— А мартин? — запитала вона.

— Бігає за ним, як та квочка. Випий-но чаю. Попереду довгий день.

Аврора сіла. Б’юле подав їй тонку, як шкаралупа, чашку і блюдце з варенням кольору полуденного сонця. Налив і собі чаю й сів поруч — наче вона й не ондина, яких він так ненавидів.

— Давай подивимось у «Путівнику», що там написано про цей світ, — попросила Аврора. — Або про путівних жаб. Або слизняків, бо ті потвори всю ніч мені снилися.

— Виплюнь медузу і скажи по-людському, — незлостиво мовив йотун. — Я ні слова ни розібрав із твого булькання.

— Кажу, «Путівник» при тобі? Там точно має бути опис цього світу.

— Та що з тобою? — здивувався Б’юле. — Я нич ни втямлю, що ти мамлаєш! Ти говориш чи горланку полощеш?

— Зачекай-но… Скільки днів минуло, відколи я тебе зустріла? Сьогодні третій, так?

— Ти сі збиткуєш чи що? — загарчав Б’юле. — Як на мене, то тюлень і то зрозуміліше бумкотит!

— Дія думкоростей закінчилась, — похитала головою русалка. — Дай-но…

Вона взяла його чашку і простягла над нею стиснутий кулак. З нього тонким струменем полилася вода, що надала чаю ядучо-зеленого відтінку.

— Пий, — мовила вона.

— Он у чім річ… — здогадався йотун. — Твої водорості в моїй довбешці скисли, так? У горланку ни заливаєш — і на тому дєкую…

І він обережно сьорбнув чаю.

— Ану, пробелькочи щось.

— Ти жахливий буркотун, якщо тобі ще цього не казали.

— Ліпше, — махнув головою Б’юле.

Аврора потягнулася до чашки, але так і не взяла в руки.

— У Еміля думкорості теж припинили дію! — скрикнула вона. — Ось чому він дивно поводиться. Куди він міг піти?

— Еміль? Поняття зеленого ни маю. Зате знаю, відки може прийти, — і йотун показав на хлопчика із мартином на руках, що понуро чимчикував до них стежкою.

З Емілем щось було явно не так. Він був чорніший за хмару. І це відрізнялося від вчорашньої сірої байдужості, що весь вечір лежала тінню на його обличчі. Це було тяжке, темне, як ніч, передчуття біди.

Хлопчик меланхолійно жбурнув щось у палахкотливе вогнище, і цей недбалий, майже механічний рух не залишився поза пильним йотуновим поглядом. Еміль сів. Аврора додала думкорість у чай і мовчки простягла йому чашку. Він випив, як п’ють ліки — зосереджено і без задоволення. Йотун не зводив очей із вогню, що з тріском пожирав дрібні дровенята.

— Розумієш мене? — порушила тишу русалка.

— Так, — байдужо озвався Еміль. — Можна ще чаю? Без водоростей.

Він дивився на йотуна, і той нарешті відірвав погляд від полум’я й узявся за чайник.

— Щось сталося? — запитала Аврора.

Еміль обернувся до неї — повільно, ніби спросонку, — і довго обмацував поглядом її обличчя. Наче намагався знайти найменшу тріщинку у фарфоровій броні.

— Нічого, — відповів після паузи, і його зіниці негайно зрадили його нервовим, невпевненим смиканням.

— Ти не вмієш брехати, — зауважила Аврора. — Це велика цінність. Не розгуби її.

Б’юле знай дивиться у вогонь. Нарешті схаменувся й налив Емілеві чаю. Поставив перед ним. Той не бачив — він припав очима до чорних Аврориних зіниць. Наче гравець, що намагався збагнути, чи настав час відкривати карти.

— Усе гаразд, — промовив Еміль. — Просто болить голова.

— Вночі мені здалося, ти знову здобув надію.

— Здобув, — погодився він.

Еміль мовчав кілька лунких ударів серця. Повільно видихнув у чашку. Обережно ковтнув.

— Пора збиратися, — мовив він. — Іще харчів купити. Б’юле, ти не загубив свого золотого?

— Ні.

Йотун чомусь прикипів очима до вогнища.

— Та що з вами обома! Ну-но! Мені потрібна допомога.

І русалка виклала на стіл знайомий Емілеві пожовтілий папірус, текст якого розмили три великі плями.

— Що це? — здивувався йотун і знову кинув побіжний погляд у полум’я.

— Остання сторінка «Путівника», — відповіла русалка. — Якщо ми розшифруємо слова, розмиті плямами, наші шанси знайти Криниці дуже зростуть.

— Це — Світла? — уточнив йотун.

— Хто? — не зрозуміла Аврора.

— Сторінка! Бо Темна ж… — йотун знову глипнув на вогонь, ніби там от-от википить молоко. — …теж існує. Чули про Темну Путь?

І поглянув на Еміля, що відсторонено втупився в порожнечу.

— Кому потрібні темні шляхи, якщо є нормальний! — відрізала Аврора і прочитала вголос, вставляючи коментарі:

— «Ось тобі три» коли«…» — це Еміль відгадав.

«Знайдеш Криниці», парам-пам, тут здоровенна пляма,

«Віддаси», знову пляма, «…у непроглядній темряві».

«Віднайде…», пляма-пляма, «…неможливе».

— Як таке взагалі можна відгадати! — набурмосився йотун. — Ті клякси гет усе попсували!

— Та ясно, що це непросто! — фиркнула русалка. — Як би я її поцупила, аби хтось на дні вважав її цінністю! Краще послухайте ще раз…

— А де знайти віру, надію й відвагу? — раптом перебив Еміль.

— Що?

— Десь на шляху до Криниць! — продовжив хлопчик. — Це відповідь Третього Тлумача на питання «Де знайти Криниці».

— Ти теж… — почав Б’юле й осікся.

Еміль не почув і провадив далі:

— Дивіться, Третій назвав три знахідки на шляху до Криниці — віра, надія, відвага. І Постулатів — теж три! А тепер погляньте. Починається словами: «Ось тобі три коли». Отже, в наступних рядках вони й мають бути: «знайдеш Криниці, коли» зробиш щось там, «віддаси, коли», і «віднайдеш, коли» — пляма — «неможливе».

— Я ні фафніра ни второпаю.

— Просто слухайте, — підбадьорив Еміль. — Нижче було написано, що Постулат про неможливе — насправді перший. Правильно, Авроро?

— Там «можливе», — заперечила вона. — Хоча… На початку слова якраз пляма! Тоді виходить так: щось там, щось там — «неможливе це перше», щось там іще — «у непроглядній темряві — друге», «Від» — тут знову пляма — «рію — третє».

— А тепер подумайте ось про що, — вів далі Еміль. — Чому в першому уривку «неможливе» в кінці?

— Чому? — відгукнувся Б’юле.

— Бо Постулати перераховано в зворотному порядку! І оце вже — чому!

— Бо третій залежить від другого? — припустила русалка.

— В яблучко! — зрадів Еміль. — Третій від другого, другий — від першого! І якщо кожне наступне «коли» залежить від попереднього… Що як слово «віддаси» було й у першому рядку? «Знайдеш Криниці, коли щось віддаси»?

— А віддаси, коли щось віднайдеш! — зраділа русалка.

— А віднайдеш, коли щось там зробиш неможливе! — завершив Еміль.

— Тільки що саме? — не витримав йотун. — Що віддавати, що віднаходити і що таке «щось там»? Це ж і є головне, відгадувайло мамчине!

— Терпіння, — в очах Еміля спалахнув азарт. — Тепер повернімося до слів Третього Тлумача. А що, як віра, надія й відвага — і є перше, друге і третє?

— Знайдеш Криниці, коли «віддаси відвагу за мрію»? — форкнув йотун. — Ни дуже пасує.

— А «здобудеш надію в непроглядній темряві»?

— Оце підходит, — погодився Б’юле. — Але «віра» до «неможливого» — як корова до воза.

— Чого це раптом! — заперечила Аврора. — «Здобудеш надію, коли повіриш у неможливе». Він розгадав! «Повірити в неможливе — це перше, здобути надію в непроглядній темряві — друге!»

— «Відвага» однак ні в кут, ні в двері, — насупився йотун. — А який там третій куплет?

— Але пам’ятай! Коли неможливому буде доказ — воно (щось там),

коли бачитимеш світло в кінці тунелю — це просто (ще щось там, закінчується на «ння»),

коли віддаси усе в обмін на мрію — це лише (щось там іще), — прочитала Аврора.

— І що цисе може означати? — йотун із надією глянув на Еміля.

Той помовчав кілька секунд, аж тут іскорка в його очах згасла, немов хтось клацнув вимикачем.

— Який же я ідіот…

— Чого раптом? — здивувалася русалка. — Ти, вважай, все розгадав!

— «Коли бачитимеш світло в кінці тунелю — це просто знання», — мовив упалим голосом Еміль.

— Ну от! — зрадів Б’юле.

— Нічого не «от». Бо ця сторінка — і є наше світло в кінці тунелю. Розумієте? І хоч би в якій пітьмі ми шукали надію — віднайдемо її лише тому, що читали ці Постулати. «А коли неможливому буде доказ, воно…»

— «…можливе»… — закінчила Аврора, і в її голосі бриніло розчарування.

— Так і є, — кивнув Еміль. — Хто прочитав Постулати, той не зможе їх виконати, бо має доказ. Замкнене коло.

Він повільно, немов смертельно втомлений, підвівся з-за столу.

— Якщо і є причина шукати Темну Путь, то вона в цих рядках, — і Еміль поплентався по доріжці, а його плечі опустилися так, ніби на них непомірним тягарем лягло саме небо.

Русалка мовчки склала сторінку і побігла за ним. Б’юле так і сидів, втупившись у стіл. І тільки коли за ними обома грюкнули двері трактиру, він зірвався з місця й вихопив із вогню щось схоже на зім’ятий аркуш.

Поспіхом обтрусив його, обпік пальці, подмухав на них, схопився за вухо, помахав аркушем у повітрі й нарешті розгладив у себе на животі.

…Як ми пам’ятаємо, Б’юле не вмів читати. Ні з думкоростями, ні без них. З іншого боку, того факту, що у вогні сторінка не обгоріла, не пожовкла і навіть гар до неї не пристав, було цілком достатньо, щоб здогадатися, про що йдеться в трьох виведених каліграфічним почерком рядках.

— Темна Путь, кажеш… — лиховісно процідив він крізь зуби. — Я тобі дам Темну Путь…