Книга Еміля

Розділ 66

Її чорні очі повністю закрили білі плівочки вертикальної внутрішньої повіки. Він знай чекав, що вона заговорить знову чи бодай розплющить очі й стане нормальною, але русалка стояла, як сліпа, здригаючись усім тілом, а її повіки дрібно-дрібно тремтіли — моторошне видовище.

— Ей? — Еміль боязко торкнувся її плеча. — Що з тобою? Агов?

— Що?! — зойкнула русалка.

Білі плівочки сховалися в кутики очей, і її величезні чорні зіниці свердлили його жадібним, допитливим поглядом.

— Що це було? Я відповіла чи ні? Я відповіла?!

— Відповіла, — обережно кивнув Еміль.

— Відповіла?! Як таке можливо, щоб я щось сказала і сама цього не чула?!

— Ну, твої очі стали білими і…

— Що я відповіла? Що? Кажи негайно, що я тобі сказала, дурний каккарі! — емоції мерехтіли на її обличчі так швидко, що це лякало. Вона зірвалася на крик. У голосі надтріснутою нотою прозвучав відчай. — Емілю, відповідай мені!

— Чекай-чекай… То ти змусила мене питати про Криниці не тому що знаєш, де вони, а тому що не знаєш?!

— Русалка не знає відповідей, поки її не запитають, розумако! А тепер кажи!

Але говорити Еміль не міг — його рот, горло і живіт здригалися від веселого дзвінкого сміху, аж сльози котилися. Те, як швидко змінювалася галерея русалчиних машкар, тільки посилювало комічність.

— Перестань реготати й кажи! — загрозливо прошипіла русалка, її мімічні лики раптом перестали змінюватися. Натомість на обличчі почали проступати різкі старечі риси. — Кажи, або ж мій жасковиск доведе тебе до безумства! Будеш лише плакати і сіпатися, плакати і сіпатися!

— Тихше ти, — примирливо проказав Еміль. — Хто скаже тобі відповідь, якщо я плакатиму й сіпатимусь?

Вона відсахнулася, наче вдарилася чолом об скло. Зморшки зникли з обличчя, й воно знову стало дитячим.

— Ти заповзявся знайти туди дорогу сам! — прошепотіла вона. — Без мене! Дурнику, ти не дійдеш, у тебе немає останньої сторінки!

— Може, й не дійду, — повільно промовив Еміль, здивований, що вона це сказала. — Та хай там як, а саме зараз я хочу додому! Годі з мене мандрівок.

— Додому? — обурення на її обличчі змінилося кислою гримасою розчарування. — Невже в тебе немає заповітних бажань? Стільки болю — й жодного бажання?

— Я маю допомогти мамі.

— І ти не скажеш, що я відповіла? — запитала русалка, і тепер в її голосі бриніла образа. — Сам запитав, і не скажеш?

— Скажу, — раптом пообіцяв Еміль. — Ти допоможеш мені вибратися звідси, а я скажу, що ти відповіла. Чесно. Згода?

Вдалечині, де небо перетворилося на суцільну дощову млу, раз по раз спалахували блискавки. Рішучими лютими поривами вітер атакував величезне вікно і, здавалося, ось-ось розіб’є скло. Еміль узяв кресало й розпалив камін. Дістав із шафки мідного чайника, почепив над вогнищем, закип’ятив воду. Простягнув пальця до носика і міцніше стиснув зуби, щоб зайвий раз не плакати. Випадково обпік одразу два пальці, тож боліло добряче, та все ж не так, як від сірника Булдакова. На одному пальці червонів опік, на іншому навіть з’явився невеличкий пухир. Еміль витяг сірникову коробку й допасував згорілий сірник точнісінько до пухиря.

— Дивись! — сказав він і легко, немов досвідчений фокусник, запалив обгорілого сірника навпаки.

— Чарівна лучина? — здивувалася русалка і по черзі перемкнула на обличчі захоплення, подив, розгубленість і радість.

— Сір-ни-ки, — по складах вимовив Еміль. — Вони горять навпаки… Не має значення. Туди дивись!

У напівтемряві кухні на дальній стіні поблискували міддю двері ліфта.

Еміль не зводив погляду з її захоплених і здивованих очей. Маяк залило мелодійне «ґін-ґонґ», і двері роз’їхалися.

— Отак я тут опинився, — пояснив він. — Знаєш, як зробити, щоб він поїхав назад?

Еміль боявся, що русалка просто мовчки похитає головою. Або, і це ще гірше, запитає: «А що це?». Але вона секунду поміркувала, зобразила найзагадковішу з усмішок і простягла йому долоньку:

— Дай сюди!

У Еміля навіть думки не промайнуло, що щось не так. Він чиркнув сірником, щойно голівка почала розгоратися, й у двох словах пояснив русалці, як поводитися з часовивернутою сірниковою коробочкою. Вона відразу все зрозуміла.

— Тепер бери, — простягнув сірники Еміль.

І коробка легко перекотилася в її руку.

— А тепер, Емілю, — проголосила Аврора, — ти скажеш, що я відповіла тобі про Криниці. Або можеш забути про свої сір-ни-ки! І про мідні двері теж!

І часовивернута коробка зникла у складках її туніки.