Книга Еміля

Розділ 37

Вона спала в тій самій позі, в якій він бачив її перед зустріччю з велетнями: обличчя напружене, наче від болю, груди ледь здіймаються.

— Ма, — покликав Еміль. — Мамусю!

Він уже тримав свого наплічника.

— Ма! Мені треба йти…

Торкнув її за плече, але вона не прокидалася.

— Ма, я повернуся, — сказав він і нахилився до самого її вуха. — Ти не хвилюйся. Я знайду Маяк Мадґулу. І Криниці. І нашого Льову. І тобі не доведеться нікуди йти. А знаєш що… З тобою нічого не станеться, поки мене нема! А як станеться, то однак усе буде добре. Домовилися? Ось талісман!

Він поцілував маму в чоло і вийшов, стискаючи в кишені три довгасті, мов ягоди жимолості, ампули, всередині яких вився туман кольору індиго. А мама перевернулася на бік, по-дитячому підібгала коліна і, здається, ледь помітно всміхнулась уві сні.

У темряві хтось плакав.

Крізь високі, обтягнуті металевою сіткою вікна шкільний спортзал тьмяно освітлювали відблиски вуличного ліхтаря. Холодне примарне світло животіло у видовжених проєкціях вікон на дощатій підлозі, але поза межами цих блідих прямокутників безроздільно панував морок.

Хрипкий, низький плач долинав із найтемнішого кутка. Еміль завмер на порозі з наплічником за спиною.

— Хто тут? — запитав він, і його голос, здавалося, теж розчинився у темряві.

Плач одразу урвався. Почулося сердите шморгання.

— Ей? — покликав Еміль. — Тут хтось є?

Схлипування стихло. Еміль рушив до того кутка, звідки долинали звуки. Там, на купі старих матів, під гімнастичними брусами, зіщулилася маленька тінь.

— Я бачу тебе, — сказав Еміль.

— Ну й подавися… — невлад пробурмотіло з темряви, й Еміль одразу впізнав голос Булдакова.

— Ти чого тут?

— Нічого…

Булдаков відвернувся й увесь зібгався, наче ховав обличчя.

— Ти чого, Женько? — запитав Еміль. — Плачеш?

— Сам ти плачеш…

Еміль обійшов його і нахилився, але Булдаков знову відвернувся.

— Відчепися! — сердито сказав він. — Сиди далі у своїй комірчині!

— Що сталося?

— Нічого не сталося…

Булдаков увіткнувся в коліна і старанно затулив обличчя ліктями. Й Еміль здогадався:

— Вони тебе побили! Моїх сірників не змогли забрати й зірвали злість!

— Типу, за те, що я їм налапшав! А я не лапшав! — Булдаков звів на нього погляд, і в світлі від вікна стало видно, як запливло око й напухла губа.

Сльози знову покотилися по його щоках.

— Вони, знаєш, як сильно били… Саня ще й тримав. Той, що худий. А Мішаня аж дуже бив. Аж дуже!

— Виходить, це мене вони б теж так били. Щоб я сірники віддав.

— Бо ти їх зажав! А ми разом знайшли!

— Ясно, — кивнув Еміль і сів поруч із ним. — Тобі теж хочеться, щоб сірникова коробка сама в руку стрибала. А я ніяк не навчу. Ще й дивні фрази кажу.

— І логікою обзиваєшся…

— І логікою обзиваюся, — погодився Еміль. — Ви довго там стояли? Біля комірчини.

— Типу, ти не знаєш!

— Ну… Виходить, не знаю.

— Типу, ти там не був!

Еміль зітхнув.

— А чого додому не йдеш?

— Мамця відлупасить. За бійку.

— Хіба ж ти винний! — здивувався Еміль.

— А їй один біс…

Булдаков схлипнув. Еміль витяг обвугленого сірника.

— Якщо запалити його в темряві, буде видно двері.

— Їх і так оно видно, — мотнув головою Булдаков і показав туди, де з-під дверей у спортзал жовтою смужкою пробивалося світло з коридору.

— Не ці. Двері в інший світ.

— Гониш… — форкнув Булдаков.

— Побачимо.

Еміль обережно торкнувся пальця, там, де мав бути опік… І зрозумів, що його нема. Ні пухиря, ні навіть сліду. І не боліло анітрохи.

— І що? — нетерпляче спитав Булдаков.

— Діставай свої сірники.

— Навіщо? — насторожився той. — Знову лід робити?

— Ні. Мені треба обпекти пальця. По-справжньому.

— Ти хворий?

— Заб’ємося, що обпечу? Пальця просто у вогонь встромлю.

— На що б’ємося?

— На мої сірники, — знизав плечима Еміль.

— А якщо обпечеш, що з мене?

Еміль на секунду замислився.

— Ти більше нікого й ніколи не зрадиш. І поклянешся мені в цьому. По-справжньому.

Булдаков помисливо примружився:

— Чур, пальці не слинити.

— Не буду, — пообіцяв Еміль.

Булдаков зволікав.

— Тільки я сам палитиму!

— Як це — сам?

— Я припалюю, ти тримаєш. Забрав руку — не зміг.

І однокласник простягнув йому долоню, щоб скріпити парі. Еміль мить повагався, але потис його м’ясисту руку. А потім простягнув йому пальця. Для надійності міцно ухопив себе іншою рукою за зап’ясток.

Булдаков витяг сірника.

— Готовий?

Еміль міцніше притиснув лікті до ребер і кивнув.

— Давай уже.

— Ну, начува-а-а-айся! — протягнув Булдаков із похмурим передчуттям і чиркнув сірником.

Щойно з сірчаної голівки вихопилися перші шипучі язички полум’я, Булдаков схопив Еміля за руку і притиснув сірника до подушечки пальця. Пронизливий біль прохромив Еміля аж до самого ліктя, звів зуби, віддався у вухах, завібрував у грудях.

«Я витримаю заради мами! — повторював він подумки. — Витримаю заради мами!»

Голівка догоріла повністю. Булдаков здивовано прибрав сірник й уважно дивився на Еміля.

— Тобі що, не боляче?

— Дуже боляче, — зізнався Еміль. — У житті так не боліло.

— І чого ж не кричиш?

— Кричать, щоб хтось почув, — відказав Еміль і скривився. — А тут нема нікого.

Булдаков підняв сірника вище, щоб краще розгледіти палець.

— В натурі, опік!

— Тепер ти більше ніколи не продаси того, з ким дружиш, — нагадав Еміль. — Не розповіси, як щось про нього знаєш. І в бійці теж не підеш проти нього.

— А якщо той перший полізе?

— Це інше. Присягнися.

— Обов’язково? — насупився Булдаков.

— Ми ж об заклад побилися. Присягайся.

— Гаразд… Типу, Ка-Ес-Ем!

— Не типу. Повністю кажи.

— Клянусь серцем матері, — пообіцяв Булдаков і додав: — За слова відповідаю!

Тоді Еміль витяг із коробки обвуглений сірник, стиснув його так, щоб опік збігався з краєм обгорілої частини, і заплющив очі. Палець і так нестерпно болів. Тож за секунду Еміль просто дмухнув на пальці, і в самому низу сірника спалахнуло яскраво-лазурове полум’я!

— Жи-и-ир! — прошепотів Булдаков. — Яке ж воно блакитне!

Полум’я поповзло вгору, перетворюючи обгорілий сірник на цілий. Одну безкінечно довгу секунду вони обидва просто дивилися, забувши про все, але потім почувся вже знайомий звук — стугоніння двигуна і виття натягнутих тросів ліфта. Невидима кабіна зашурхотіла десь зовсім близько, потім наче зупинилася, щось виразно ляснуло під стелею… І в облупленій стіні спортзалу, в мерехтливому блакитному світлі сірника, чітко блиснули міддю розсувні двері, що виникли нізвідки.

За життя Еміль бачив лише два ліфти. Один — у тій самій дев’ятиповерхівці: тісний, із вузькими дверима, обшитими «під дерево». Другий — у лікарні в Херсоні, де лежав Левчик: великий, навіть величезний, із круглими віконцями-ілюмінаторами в пофарбованих металевих дверях, що відчинялися вручну, як ворота. Але цей не був схожий на жоден із них.

Широкі двостулкові двері були чи то оббиті полірованою міддю, чи то виготовлені з неї. Поряд, в облупленому тиньку, тепер виднілася мідна кнопка, так само відполірована до дзеркального блиску.

— Обісратись… — виразно вимовив Еміль.

Зазвичай він не казав таких слів, щоб не засмучувати маму, яка навіть невинне дитяче «шикардос» називала «огидним жаргоном».

— Ага! — захоплено видихнув Булдаков. — Вона реально горить угору! Тобто навпаки!

Еміль здивовано подивився на нього. Вся увага Булдакова була прикута до сірника, ніби нічого дивнішого не сталося. Кілька секунд здавалося, що він от-от скаже щось і про ліфт чи бодай гляне в його бік. Але ні — Булдакова цікавив лише сірник.

— І вогонь повністю синій, — помітив він. — Узагалі без жовтого!

Здивований, Еміль знову глянув на ліфт, ніби сам хотів переконатися, що той досі там, і ще раз підозріливо подивився на однокласника.

— А більше ти нічого не помітив?

— Типу, чого?

— Туди поглянь, — сказав Еміль і кивнув на ліфтові двері, що сяяли міддю.

— І що там? — перепитав Булдаков.

Еміль вирячився на нього.

— Ти сліпий?

— Чого це я сліпий?! — обурився Булдаков.

Еміль пильно вдивлявся в його очі, але в них не промайнуло й натяку на подив. Тоді він підвівся й, високо тримаючи сірник у руці, підійшов до самої стіни.

— Булдаков, що ти бачиш поруч зі мною? — запитав він.

— Типу, чого? — перепитав той.

Наче у відповідь, пролунав мелодійний подвійний «ґін-ґонґ!», ніби хитнувся маленький бронзовий дзвіночок, і двері ліфта безшумно роз’їхалися. Кабіна освітила спортзал м’яким теплим світлом. Завдяки мідному облицюванню її нутро мало такий самий персиковий відтінок, що й передсвітанковий небосхил. Вологе повітря наповнила ніжна мелодія, що долинала з ліфта, наче хтось невидимий грав на срібній арфі.

— Типу, чого? — повторив Булдаков. — Темно ж!

— Ти знущаєшся? — здивувався Еміль. — Хочеш сказати, що бачиш просто стіну?

— Не просто, — прогудів Булдаков, бо відчув підступ, якого не розумів. — Тебе бачу. Можеш нормально пояснити?

Подумавши секунду, Еміль обережно ступив у відчинений ліфт:

— А так?

— Офігіти! — заволав Булдаков. — Ти куди, нафіг, дівся?! Що за приколи?!

Еміль хотів сказати щось на кшталт «Годі придурюватися», але тут із шипінням зайнялась голівка сірника, згораючи навпаки, і йому довелося нашвидку витягати коробку. Він навіть встиг полегшено подумати: «Вчасно!», чиркнув сірником і втішився; цього разу минулося без кінця світу. Але щойно полум’я зникло, двері ліфта стрімко зачинилися. Блискавично, наче в гігантській мишоловці.