Книга Еміля

Розділ 33

— Ще раз пройдімося по плану, — запропонував Високий. — Технічно скасувати парадокс нескладно. Достатньо прожити останні п’ять хвилин навспак. У завихренні ви знаєте все, що станеться, бо це насправді минуле. Не додавайте нічого від себе, а в будь-якого процесу має бути початок — ось і вся наука. Головне — не відхилятися.

— Відхилитися означає вчинити щось, чого ви не вчиняли в минулому, — Такий Самий присів перед Емілем навпочіпки й узяв його за плечі. — Наприклад, бути зовсім не там, де ви були. Впливати на предмети, на які не впливали. Це неминуче створить нові парадокси…

— І ви загинете! — вставив Високий.

— Сотьо! — осмикнув його брат.

— Загину? — розгублено перепитав Еміль.

— Якщо це зачепить процеси у вашому тілі, то так, — неохоче підтвердив Такий Самий. — Ви що-небудь їли, відколи опинилися в комірчині? Отримували травми? Синці? Подряпини?

— Нічого такого, — похитав головою Еміль.

— Це все спрощує, — кивнув Такий Самий Високий.

— Простіше нікуди, — пхикнув його брат.

— Якщо ви відхилитеся, то всього лише випадете з цього світу…

— …у Пустку!

— Ти його лякаєш! — обурився велетень.

— Що? — закліпав Всокий. — Це чиста правда!

— Усе не так страшно, як звучить, — запевнив Такий Самий. — Пустка — всього лише порожнина між світами. У певному сенсі ви й зараз однією ногою в ній. Та якщо провалитеся глибше… Вам видаватиметься, наче ви опинилися у спогаді. Може, навіть у якомусь приємному.

— Це доки спогади не почнуть танути…

— Сотя!

— …і ви не опинитеся замкненим у кількох повторюваних хвилинах. Немов у череві кита. Мама розповідала вам таку історію?

— Можливо… — невпевнено відповів Еміль.

— А потім ці спогади теж зникнуть, і от тоді ви…

— Загину? — здогадався Еміль.

Брати мовчки кивнули.

— Але якщо я знатиму все, що маю робити, навіщо мені відхилятися? — спитав він.

— У тому й річ! — вигукнув Високий. — Дійшли до найцікавішого. Після розвороту в часі ви одразу забудете, якого кракена там робите. Може, не відразу, але дуже швидко. Тому першу хвилину мій брат усе ж таки побуде з вами…

— Не побуду! — запротестував той.

— Які шанси вижити вперше в Завихренні, якщо ніхто не спрямує? — суворо спитав брата Високий.

Такий Самий тяжко зітхнув:

— Ти точно за хвилину висмикнеш?

— Клянусь! — палко пообіцяв Високий.

— Я припечатав! — тут же вигукнув його брат і дзвінко ляснув долонею по піднятому коліну. — Збрешеш — язик відсохне!

— Чого відразу язик?

— А ти висмикуй вчасно — і нічого! Або сам іди! Ідеш? Ідеш?

— Припечатав, то припечатав, — погодився Високий.

Вони знову обернулися до Еміля.

— Біда в тому, що в Завихренні ви не лише не пам’ятаєте, а й не запам’ятовуєте ні фафніра. Бо позаду вас — майбутнє, а його начебто ще нема. Це означає, що варто на секундочку втратити концентрацію — і ви хюльдри лісової не пригадаєте!

— Чого не пригадаю? — розгубився Еміль.

— Нічого не пригадаєте, — пояснив Такий Самий.

— І що буде? — запитав Еміль.

— Гаплик! — радісно повідомив Високий.

— Не слухайте його! — вимагав Такий Самий. — Ви клятви якісь знаєте?

— Знаю.

— Чудово! Так ось, клятва, в яку ви щиро вірите, не стирається в Завихренні найдовше.

— Чому?

— Довго пояснювати. Головне — повторити її вже там. Я нагадаю.

— А тепер присягайтеся робити все, що належить, аж доки вас не висмикнуть! — урочисто проголосив Високий.

— Присягаюся! — з готовністю погодився Еміль.

— Не мені, — похитав головою Високий і показав на брата. — Йому присягайтеся.

— Чому йому?

— Клятви, дані моєму братові, нічого не варті, — повідомив Такий Самий.

— Просто не діють, — вставив Високий.

— Бо його власні клятви теж варті ні-чо-гі-сінь-ко, — підсумував Такий Самий і поглянув на брата.

— Не обов’язково уточнювати, — Високий ображено відкопилив губи. — Кляніться вже.

Еміль повернувся до Такого Самого Високого і навіть виструнчився від усвідомлення важливості моменту.

— Клянуся робити все, що там ви казали…

— Запалити… — неголосно підказав Високий.

— Запалити сірника!

— Лазурове Полум’я, — поправив той. — І серйозніше.

— Клянуся запалити Лазурове Полум’я! — урочисто виголосив Еміль.

— Геніально! — прошепотів Такий Самий. — А він здатен побачити двері?

Але Високий не зводив з Еміля погляду і лише вимогливо звів брову:

— Клянетеся чим?

І похмуро схилився над хлопчиком, майже торкаючись його чола своїм.

— Обов’язково чимось?

— Обов’язково. Дивіться на мого брата.

Еміль вагався. Ця клятва була надто страшна, щоб розкидатися нею, але промовистий погляд велетня підказував, що момент настав. І тоді він уперше в житті вимовив слова, які так часто чув від інших дітей, але ніколи не дозволяв собі.

— Клянуся серцем матері!