Книга Еміля

Розділ 48

— Межисвітня Пустка, бачиш, по суті є субстанція. І вона — дивовижна! Пустка перетворює твою власну думку на реальність. — Третій тримав Б’юле за руку, і вони брели у прохолодній темряві невідь-куди (а ще — крізь невідь-що, невідь-по-чому і взагалі невідь-як). — Суть у тому, що думки, які зазвичай крутяться в голові, здебільшого складаються з асоціацій, а ті, своєю чергою, пов’язані зі спогадами. Ще й із мріями, звісно, але з віком спогадів стає більше, а мрії забуваються. Ось чому в Пустці ти зазвичай проживаєш наново котрийсь зі спогадів. Проживаєш так реально, так відчутно, ніби насправді. Біда в тому, що як Пустка впіймає тебе в петлю спогадів, то вже не відпустить. Саме для цього і придумали рішату-рішту — він гарантує, що ти безпечно повернешся в реальність, коли дія завершиться!

— І що в тому хорошого?

— Та перестань! У кожного знайдеться спогад, за який не шкода віддати пів життя. Особливо, якщо проживати його знову і знову. Знову і знову!

— Мо’, в кого й сі найде… — тяжко зітхнув Б’юле.

Йотун старанно переставляв ноги, щоб угнатися за широкими кроками велетня — довжелезними, як стрибки оленя, — та однак здавалось, що обидва вони стоять на місці.

— Тим більше думок тут не розпускай! — наставляв Третій. — Прийшли, здається. Зараз покажу тобі деякі цікаві спогади.

— Щасливі?

— Вони не мої. Не відпускай моєї руки за жодних обставин, і все буде добре. І ще: ти відчуватимеш емоції тих, чиї спогади побачиш. Запам’ятовуй їх.

— Нащо? — здивувався йотун.

— А як ти збираєшся знайти спогади знову? А тепер слухай: Еґір мав дев’ятьох доньок, кожна рівно на рік старша від попередньої. І жодна з них не була щаслива. Ти побачиш Дев’яту.

Третій легенько смикнув йотуна за руку, і тому здалося, ніби темрява пролилася тепер усередину нього і по вінця заповнила важким, густим нічим. Б’юле хотів спитати, чи це нормально, але не зміг — із його рота лилася суцільна порожнеча. «Як гар’яче! — подумав йотун. І зрадів, що здатен бодай думати. — Мов перед грозою».

«Грозою! — відлуння повторило в його голові. — Грозою-грозою-грозою!»

— Ади! — хтось весело вигукнув поряд.

Йотун одразу впізнав голос. Її голос. І навіть встиг згадати, що мав таки щасливі спогади. Цілих чотири дні!

— Видиш? — і вона показала на небо. — Оно вже падé дощ!

Набрякле від хмар, кольору переспілого гонобобеля, небо не віщувало нічого доброго. Свинцеве і важке. «Тікаймо, дурненька!» — хотів вигукнути йотун, але гуркіт грому випередив його рівно на мить. І все, що встиг зробити, перш ніж небо занурило його в кокон синього полум’я, — це судомно стиснути її руку.

Імір Всемогутній, нащо ж він тримав її за руку!

…Від його шкіряного одягу йшла пара. М’язи гули після розряду так, ніби тіло стало вуликом. Б’юле повільно повернув голову. Море трави колихалося під ударами вітру, немов закликало живильний дощ. Вона лежала у цьому морі в дивній вигнутій позі, а він досі тримав її долоню у своїй. Її голова диміла. Смерділо смаленим волоссям.

— Йормунґанд тобі в тельбухи, що ти робиш! — вигукнув Третій і так сильно шарпнув Б’юле за руку, аж той ледь не впав.

Море трави й обгоріле тіло коханої щезли, ніби їх і не було.

— Воно сі повторило… — харчав Б’юле. — Сі повторило…

— Спогади, довбешка пустопорожня, це всього лише спогади! І це моя рука, а не її!

— Вона називаласі Льода, ми гуляли біля західних фіордів…

— Замовкни і дивися туди! Бачиш? Бачиш дерево?

— Що то є… — ошелешено прошепотів Б’юле, і те, що він побачив, витіснило з його голови решту. — Та це ж Ґрімдрасіль!

Перед ним знічев’я опинився грандіозний, неймовірно велетенський ясен, обхопити якого не змогли б і сто велетнів.

— Сто змогли б, — упевнено сказав Третій йому на вухо, ніби думки Б’юле вже не були для нього таємницею. — Думаю, п’ятдесяти би старчило.

Б’юле намагався роздивитись у верхівці, що губилася в синій небесній імлі, щось схоже на розіп’ятого на стовбурі гіганта. Хоча, можливо, то була лише гра тіней.

— Туди дивися! — наказав Третій. — Униз! Бачиш, що то?

Йотун насилу відірвав погляд від неймовірно високого ясена. У землі, біля гігантських коренів, зяяли три колосальні круглі провалля, кожне метрів зі сто завширшки. Навіть із того місця, де стояв Б’юле, було видно, що вони дуже глибокі. Йотун несміливо ступив до найближчого — Третій не заперечував. Лише легенько притримав за плече, коли той зазирав за край. Дна не видко. Внизу плавала самотня хмарина. Боки провалля скидалася на стінки кошика. Вони так щільно були обплетені корінням дерева, ніби сам ясен оті дірки і пробурив.

— Упізнав? — спитала Золота Маска.

— Та відки б я… — і замовк на півслові. Перевів погляд з одного провалля на друге, потім на третє — аж раптом заверещав: — Криниці Долі! Драуґ мене зжери, та то ж Криниці Долі!

— Це ти сказав, не я, — зауважив Третій. — А я лише нагадаю: ти поки що не біля них, а просто в чиємусь спогаді.

— У чиєму? — запитав Б’юле.

— У її, — і Золота Маска вказала підборіддям кудись угору.

Б’юле теж задер голову, але там було лише небо і нескінченно високий білий стовбур велетенського ясена. Тоді він подивився додолу, щоб голова не закрутилася… І побачив, що висить метрів за десять від землі й плавно рухається, немов ковзає, просто над Криницями. Бідний Б’юле схарапуджено вигукнув щось на кшталт «рєтуйте!», але до його вух долинув лише високий уривчастий скрик.

— Не лякайся так! — весело сказав голос Третього. — То спогад птаха!

— Єкого ще, фафнірова матір, птаха! — заволав Б’юле, але з його рота знову вирвалося лише пташине ячання.

— Байдуже якого! — спокійно відказав Третій, ніби й не помітив різниці. — Важливо побачити все, як було. У інших спогади надто спотворені самозакоханістю. Краще дивися туди!

І побачив він жінку, яка, вочевидь, намагалася злетіти, бо відчайдушно лопотіла відразу чотирма крилами. Йотун спершу прийняв її за валькірію (через крила, ясна річ). Але підлетів ближче і зрозумів, що й крила були не її. І та пані геть не злітала. Вона відбивалася від крил і щосили намагалася зістрибнути на землю.

— Це валаркоси, — прошепотів Третій. — Бачиш лапи?

І справді, кожна пара крил мала дві власні пташині лапи. Але ні тулуба, ні голови. Лапи міцно, хоч і обережно, тримали жінку за плечі й під груди, а вона звивалася в них, мов змія.

— Моя черга! — волала вона. — Дайте загадати! Моя черга!

Валаркоси раптом відпустили її й пурхнули геть. Жінка ж, наскільки міг судити Б’юле, була людиною.

— Дев’ята Донька, — підказав Третій. — Це не справжня її подоба.

Жінка опустилася на землю й тяжко відсапувала. Б’юле бачив усе з якоїсь дуже низької точки, ніби тепер лежав у траві. На жінці була одежа з якоїсь щільної, тонко обробленої тканини, і дивна кругла шапочка.

— Це називається «капелюшок», — прошепотів велетень. — Не зациклюйся. Дивися, що буде далі!

Раптом жінка глянула прямо на йотуна і, здається, чи підморгнула, чи кивнула йому. Б’юле нервово закрутив головою й подумав, може, Третій пояснить, що це означає, але велета поруч не було, і голосу його теж не чути.

Дев’ята Донька підвелася. Біля дальньої Криниці стовбичив хтось дуже високий і худий, і вона прожогом кинулася до нього — так швидко, аж Б’юле подумав: або жінка сама зараз шугоне у Криницю, або зіпхне туди велетня. Але ні, звісно ж, ні.

— Дайте загадати! — вигукнула Дев’ята Донька. — Я тут, отже, маю право…

— Звісно, — перебив її Велетень, і голос його аж променів показною привітністю. — Кажи, чого бажаєш?

— Поверніть мені сина!

— Він із тобою, — спокійно відказав той.

— Поверніть усе як було!

— Не можна скасувати те, що виконали Криниці.

— Хочеш сказати, моє бажання — неймовірне? — запитала вона так, ніби намагалася зловити велета на слові.

— Твоє бажання — неможливе, — заперечив той.

— Все одно виконуй! — Дев’ята Донька раптом простягла руки, ніби хотіла чи то вхопитися за його довге вбрання, чи то видряпати велету очі, але стрималася й лише молитовно склала долоні. — Виконуй!

Він ствердно кивнув, ніби в її словах було щось таке, з чим важко не погодитися.

— І що тоді? — м’яко спитав Велетень. — Якщо Криниці виконають — що буде?

— Буде все добре… — прошепотіла вона, вочевидь, заскочена цим запитанням.

— На Мадґулу? — уточнив Велетень.

— Може, я щось придумаю. Може, буде щасливий бодай він…

— То зараз він нещасний?

— Він дурне дитя! — з болем вигукнула вона. — Всього лише дурне дитя! Ви не мали сприймати його слова буквально!

— Але ж він саме це і мав на увазі. Буквально!

— Цинічні облудники!

— Як скажеш, — незворушно відказав велетень. — Отже, Криниць три, і ти зазирнула в Першу. Мій брат чекає біля Другої.

Коли Дев’ята Донька рвучко розвернулася, біля наступної Криниці її вже чекала інша довготелеса постать.

— Це Тлумачі, так? — тихо спитав Б’юле.

— І щойно вони говорили зі мною, — тут-таки озвався в його голові Третій.

— Направду? О! То це було, перш ніж ви тойво…

— Дивися, що буде далі, — перебив велетень.

Дев’ята Донька стояла так близько до краю круглого провалля, що стривожився б кожен, хто за цим спостерігав.

— Тут ти маєш сказати лише те, чого прагнеш понад усе на світі, — попередив Другий Тлумач.

— Знаю! — вигукнула Дев’ята Донька. — Я хочу все скасувати! Я хочу, щоб він одужав!

— Це два бажання.

— Ти чудово знаєш, що одне!

Другий Тлумач помовчав.

— Навіщо тобі це?

— Бо я люблю його! — випалила вона.

— Хіба йому погано?

— Він не знав, що так буде!

— Він хотів цього, — знизав плечима Тлумач.

— Але я не хочу! — вона не витримала і розплакалась. — Я так не хочу!

— А як хочеш?

— Я ж сказала…

— Чого ти хочеш для себе? — м’яко уточнив Другий Тлумач.

— Нічого! — гаряче вигукнула Дев’ята Донька. — Мені не треба нічого!

— Ти прийшла попросити у Криниць нічого?

— Я прошу не для себе!

— Криниці хочуть знати, чого хочеш ти. Свої бажання він уже загадав.

Жінка розгубилася. Навіть відступила від велетня, ніби раптом усвідомила, що він їй ворог.

— Це підло… — прошепотіла вона.

— Ти просиш не для нього, — холодно мовив Другий Тлумач. — Визнай це.

— Нехай так! — закричала вона. — Це моє бажання, і я прошу!

— Тебе почули, — махнув головою Тлумач. — Але Криниць три, а ти зазирнула…

— Я вмію рахувати! — урвала його Дев’ята Донька й рішуче витерла сльози.

Біля третього провалля на неї чекав гордовитий і нерухомий Третій Тлумач.

— Насправді це Перший, — мелодійним голосом пояснила Золота Маска. — І Криниця теж — Перша. Усі починають із Третьої, а закінчують — найголовнішою.

— Неймовірне, заповітне… — пригадував Б’юле. — Єке ще зосталосі?

— Істинне, — підказав Третій. — Слухай кожне слово!

Можна було подумати, що Перший Тлумач чекає не розмови, а дуелі — така напружена і зібрана була його постава. Жінка зупинилася перед ним — груди здіймаються від частого дихання, руки стиснуті в маленькі, але міцні кулаки, — ніби це справді мав бути двобій. Але в її погляді танцював дикий, прудкий страх, і чоловічки в очах нервово смикалися в ритмі цього танцю. Велетень це помітив, а як помітив — полегшено видихнув.

— Чого ти хочеш від Криниць? — спитав він, і це прозвучало буденно, ніби в крамниці.

— Припини, — втомлено відповіла Дев’ята Донька. — Ти ж бачив, що тут сталося.

— Тоді скажи: навіщо?

— Бо я його люблю.

— Люби, — розвів руками Тлумач.

— Я хочу бути з ним!

— Будь, — кивнув він.

— Я хочу, щоб він був здоровий!

— А що з ним? — запитав велетень, і голос його вирував морем показного занепокоєння.

— Я ненавиджу вас! — сльози знову потекли по щоках, хоч лик її втілював холодну, непереможну лють.

— За правду?

— Просто поверніть його здоровим! — її глибокий голос надтріснув, у ньому бриніли благання й біль. — Що вам іще треба? Це і є неймовірне бажання, так? Ваш братик заявив мені це офіційно! І я волію цього так сильно, що погодилася збути решту моїх днів із найбридкішим тираном у Дев’ятьох Світах! І моє бажання істинне, бо я тут!

— Тоді чому ти плачеш? — журливо спитав Тлумач.

— Мені боляче, — зізналася вона.

— Як ти могла погодитися? — раптом по-дружньому прошепотів велет, так ніби йшлося про щось особисте між ними. — Як ти могла пристати на його умови?

— А чим іще я могла заплатити?! — загарчала Дев’ята Донька. — Я заплатила безсмертям, щоб колись звідси втекти. Що ще я маю, крім решти днів?!

Він помовчав.

— Шкодуєш?

— Шкодую, що пустила його першим, — тихо проказала вона. — Треба було самій.

— Ти хочеш щасливої долі синові, але не тієї, яку обрав він сам. Він іще дитя й нічого не знає ані про щастя, ані про власні бажання. Прикро, але ти усвідомила це запізно. Все, що сталося, — це твоя провина. І тягар цієї провини такий нестерпний, що ти насилу стоїш. Ось чому ти погодилася заплатити страшну ціну за одну-єдину спробу все виправити. Але в глибині душі ти й досі не прийняла того, що сталося. У глибині душі ти верещиш, щоб ця чаша тебе оминула… У глибині душі ти сподіваєшся на диво: повернути в серце спокій, уникнувши і ціни, і провини, і болю. Чи збрехав я хоч одним словом?

Вона мовчала. Він чекав.

Нарешті Дев’ята Донька похитала головою:

— Жодним.

— Хай так і буде, — кивнув Перший Тлумач. — Криниці виконають!

…Коли валаркоси возносили її назад у небеса, все навколо поблякло. Б’юле знову побачив Тлумача в золотій масці. Вони знову стояли вдвох посеред густої темряви, і велетень тримав йотуна за руку.

— І що було далі? — спитав Б’юле. — Вони виконали?

— Виконали. Слово в слово, як і прорік Перший Тлумач.

— А що потому?

— Ти дізнаєшся, — пообіцяв Третій. — Але дай мені слово, що дізнається й він!

— Хто? — не зрозумів Б’юле.

— Хлопчик-без-Сну з «Віщування». Ти зустрінеш його.

— Єк треба, то дізнаєтсі, — смикнув плечима йотун.

— Тоді дивися, — виголосив Третій. — Дивись і запам’ятовуй.