Книга Еміля

Розділ 91

Натовп. Безликий, шалений, лютий, голодний. У натовпі не впізнати людей, не розгледіти доль, не почути сердець. Як не впізнати грайливого цуценятка в скаженому псові. Аврора знала, що їх не зупинить те, що вона — дитина. Немає безглуздя страшнішого, ніж убивство дітей в ім’я дітей! Але їм не зрозуміти. Не згадати. Не зупинитися.

І все ж, коли Еміль заніс меч, тонка голочка болю проштрикнула її перелякане серденько: зараз, за якийсь крок від неї, всі ці люди загинуть страшною смертю. Й Аврора заплющила очі.

А за мить десятки безжальних рук вчепилися в неї, мов пащі. Виривали пасма волосся, викручували лікті, дряпали шкіру. «Ніхто не врятує», — збагнула вона. Біль і жах затопили її лише на мить, щоб одразу поступитися місцем химерному байдужому упокоренню: нічого не вдієш. І все ж перед тим, як вона розіллється по дорозі… Перед тим як вони втопчуть у землю кожну краплину вологи і позбавлять її найменшого шансу відродитися… Перед тим як сонце висушить її й рознесе по горах свіжим вітром… Їй хотілося встигнути ще раз поглянути на небо.

Хтозна, як вона згадала про них останньої миті й чому не згадала раніше. Певно, ланцюжок був такий: небо — бліде сонце — вона мружиться — аж ось згадує! А може, поки одна її частина змирилася, інша відчайдушно перебирала кожну найменшу змогу врятуватися… Хай там як, а її викручена рука опинилася там, де в складках одягу зберігалися окуляри.

«Провина» — ось яке їхнє справжнє ім’я. Еміль розповідав, як хотів їх собі і як одного разу мама випадково погнула дужку й не змогла їх носити. І як він вважав себе винним за свої давні бажання… І ось Аврора, вивертаючись з-під ніг своїх поквапливих катів, мов риба на дні човна, намагалася надіти окуляри, а сама думала так: якщо за порогом кімнати провина має стати чимось іншим, то безсумнівно — справедливістю. Як сором перетворився на гнів.

І вона наділа окуляри.

Міська вуличка була вщерть залита дощем. Останні краплі стукали по бруківці. Вологе повітря лагідно огортало її прохолодою й поволі вертало до тями. Десь шумів прибій. Жива. Де вона? Десь у цьому ж світі, з огляду на вигнуті кути черепичних дахів. Великий годинник на стіні схожого на вежу будинку показував пів на сьому. Цікаво, ранку чи вечора? З якогось закамарка виїхав на єдиному колесі магітронік зі щіткою й заходився розгрібати нанесену вітром купу опалого листя.

Хряснули двері. Вона встигла помітити тонку хлоп’ячу постать — й одразу впізнала її.

— Еміль!

Наздогнала його на темних сходах. Вузькі дерев’яні східці рипіли під кожним кроком.

— Аврора? — він був розгублений і виснажений. — Як ти мене знайшла? Окуляри, так?

Несвідомим рухом вона торкнулася оправи — й інтуїтивно вирішила їх не знімати.

— А де Б’юле?

— Не бачив його вже кілька днів, — відмахнувся Еміль і подався вгору.

Їй не сподобалося, як він це сказав.

— А мартин?

— Зі мною.

Останні три прогони вони йшли мовчки.

— Крило ніяк не загоїться, — мовив Еміль, коли відчиняв невисокі двері горішнього поверху. — Неправильно зрослося.

Мартин спить на старому дірявому кріслі. На Емілевому плечі полотняна торба — Аврора лише зараз помітила. І там, де випирало щось велике, — свіжі плями неприємного бурого кольору.

— Що в ній?

— Увійди, — запросив він замість відповіді.

І тільки коли зачинив за нею двері, раптом мовив:

— Я гадав, тебе вбили.

— Може, ще й уб’ють, — відповіла русалка і знову мимоволі торкнулася окулярів.

— Пробач, — відказав він коротко.

— Ти не винен. Ти просто не зміг… Убити всіх тих людей.

— Зміг.

Ця тиха, спокійна відповідь прозвучала так просто і моторошно, аж Аврора здригнулася.

— Зміг?

— «Убити, щоб вижити», — його погляд став бляклим. — Їхні руки стирчали із землі… Як нитки зі шва. І вони рухалися. Довго. Дряпали землю. Сіпалися. Тремтіли.

— Що ти таке кажеш!

— Коли ми тебе покинули…

— Ви не покинули! — перебила вона.

— Покинули! — раптом викрикнув він. — Я зрадив тебе! Перший темний Постулат — «Зрадити, щоби знайти шлях»! І він знайшовся! Відразу: стежка крізь ліс. Усі вони побігли дорогою, а ми звернули. Але ці… Вони пішли за нами.

— То ти захищався… — вставила вона.

— Спершу я схибив. Вони злякалися й… Почали проситися… Але Б’юле сказав, вони покличуть решту. Підуть і покличуть решту!

— Вони гналися за вами, — тихо сказала Аврора. — І ти не зрадив мене.

— Перестань, — Еміль утомлено заплющив очі. — Шлях до мрії — важливіший за мрію. І я все зіпсував. Геть усе.

— Ще не пізно…

— Пізно, — урвав він. — У слимака прорізалися зуби.

І Еміль витяг із торби велике бичаче серце.

— Що ти задумав?

— А як інакше мені пройти випробування серця!

— Нун життєдайний… — очі Аврори розширилися. — От що ти носив у своїй торбі! Ти вкрав слимака!

— Думаєш, у мене є вибір? — вільною рукою він задер сорочку. Його груди були суцільною ліловою плямою. — Я нічого не відчуваю. Можеш хоч шкіру здерти.

— Завжди є вибір, — м’яко сказала русалка.

— Літати! — раптом озвався сонний мартин. — Літати!

— Мій вибір — дійти до Криниць.

Еміль поклав серце просто на стіл.

Воно залишало жирні руді сліди, але йому було байдуже. Відчинив шафку. У вазоні, мов чорний лискучий гриб, ріс слимак.

— А ти вже знаєш, де Криниці? — спитала Аврора.

— Він приведе мене.

— Хто?

— Високий. Я виконав останній Постулат.

Від цієї фрази вона сіпнулася, наче від удару.

— Де Б’юле? — запитала з притиском. — Що ти йому заподіяв?

— Третій Постулат… — Еміль заплющив очі, щоб стримати сльози. — «Пожертвувати, щоб дійти до кінця».

— Ти його вбив?

— Чого ж одразу вбив… Високий призначив нам зустріч: до заходу треба було приїхати сюди, в цю квартиру. Хто не встигне, — втратить шанс дістатися до Криниць…

Еміль узяв слимака і потяг. Той відірвався від ґрунту з таким звуком, ніби щось луснуло, й одразу огидно заверещав — тоненько, на межі сприйняття звуку. Крихітний вертикальний рот створіння був утиканий голочками прозорих зубів. Еміль пхнув слимака мордою в закривавлене серце, і той вмить присмоктався.

— Ми були з іншого боку протоки, а квитки на пором розібрали. Б’юле мав купити припаси, я — дістати квитки, — Еміль помовчав. — Я зміг дістати один.

— І як ви вирішували, хто поїде?

Слимак жадібно розпластався по серцю і швидко виїдав у ньому діру.

— Ніяк. Я міг не їхати — і скоро здох би від сраного синця. Або ж — поїхати.

— Ти навіть не сказав йому… — прошепотіла Аврора.

— Як гадаєш, довго його годувати? — перебив Еміль і з сумнівом відірвав слимака від серця.

Той жадібно водив маленькою пащею з боку в бік.

— Хочу, щоб ти знав, — раптом сказала Аврора, — я більше не ненавиджу свою маму!

— До чого тут…

— До того, що тебе теж іще не пізно врятувати!

Еміль підняв слимака до рівня обличчя, наче збирався його поцілувати.

— Тобі буде неприємно на це дивитися, — попередив він.

І широко роззявив рота.

Квапливим рухом русалка зірвала з обличчя окуляри.

Знову та дорога. Вона лежить у пилюці там само, де її наздогнав натовп. Нікого немає. Удалині чутно збуджені вигуки селян. Мимоволі уявилося, як розширюється Емілеве горло, коли той ковтає слимака, і вона всіма силами жене геть огидну картину. Ще можна встигнути.

— Цього можна уникнути! — шепоче вона і не почуває впевненості. — Ще можна уникнути…

Тільки б вистачило сил! І Аврора, глибоко зітхнувши, видає високий русалчин вереск.

Цього разу вдається. Це й досі не той горезвісний жаховиск, що проймає до кісток, позбавляючи змоги рухатися й думати, але вже — той самий крик ямамби, який у Зецуно впізнає й немовля.

Схвильована купка людей вибігла з лісу за пів хвилини. Вочевидь, ті самі, що намагалися наздогнати Еміля й Б’юле на лісовій стежці. Русалка переконалася, що вони її помітили, і кинулася туди, де біля дороги бачила пересохлий струмок. Тепер, коли в неї є сили, та ще й уздовж русла і з гори вниз — їм у житті не наздогнати її!

І Аврора розлилася.