В кабіні ліфта не було кнопок. Жодної. Лише тонке гравіювання у вигляді переплетених гілок на відполірованій міді — і все.
— Відчиніть! — перелякано кричав Еміль, який навіть свого наплічника не взяв, і грюкав долонями у двері. — Ей! Відчиніть!
Він вкотре закрутив головою в пошуках кнопки «Стоп», але в ліфті не було жодних перемикачів, панелей чи тумблерів — узагалі нічогісінько. Десь угорі завив механізм. Еміль завмер, чекаючи, що кабіна сіпнеться й рушить, і навіть напружив ноги. Але гудіння урвалося так само різко, як і почалось, а дверцята ліфта знову відчинилися.
«Фух! — уже хотів було сказати Еміль. — Булдаков, ти це бачив?»
Але ніякого спортзалу за дверима не було. Йому в обличчя вдарило пріле, вологе повітря.
Перед Емілем була велика кімната, залита сріблястим світлом повного місяця — таким яскравим, що можна читати. У ліфт увірвався близький гуркіт хвиль. Еміль несміливо визирнув, але не наважився переступити поріг. Кімната була ідеально круглою, без жодного кута. Високі вікна почергово змінювалися такими самими високими двостулковими дверима. Вочевидь, у таких самих дверях стояв зараз і сам Еміль, тільки за його спиною був ліфт. За вікнами круглої кімнати дихав нічний океан, що вилискував глянцем водяних пагорбів.
— Маяк Мадґулу! — прошепотів він і мимоволі підняв голову, бо сподівався побачити гвинтові сходи, що ведуть нагору абощо. Але побачив лише високу склепінчасту стелю. Єдині сходи, відгороджені невисоким поруччям, вели не вгору, а вниз.
Еміль обережно вийшов із ліфта. Звук його кроків повністю поглинав дорогий, розшитий візерунками килим. У місячному світлі в повітря здіймався пил, мов свідок давньої занедбаності. У ніс ударив запах цвілі й давно зів’ялих квітів. Чомусь згадався похорон тітки Наді й гори букетів у її труні. Моторошно. Особливо зараз, коли ніч. Про всяк випадок він намацав у кишені довгасту ампулу рішату-рішту, і йому стало трохи спокійніше.
Тіні здавалися живими. Еміль ледь стримувався, щоб весь час не озиратися. Позаду з м’яким шурхотом зачинилися двері ліфта, і він одразу ж кинувся до них — перевірити, чи зможе в разі чого повернутися. Але в місячному сяйві біліли стулки старих дерев’яних дверей — зовсім не схожих на розсувні.
Він одразу відчув, як всередині щось боляче луснуло, і до самих колін колючою памороззю розтікся страх.
«За ними буде ліфт, — запевнив він себе. — Я відчиню двері — й там буде ліфт». І обережно натиснув на помережану вигадливим орнаментом латунну клямку.
Вітер, що увірвався у відчинені двері, був сухий і прохолодний. За порогом до самого горизонту простяглася вибілена місячним світлом пустеля.
Від несподіванки він грюкнув дверима — сильно, наче боявся, що всередину хлине піщаний приплив. Серце закалатало так, аж він мимоволі засопів, мов їжак.
— Зараз там буде ліфт, — вголос пообіцяв він собі і знову натиснув на клямку.
Бархани. Вітер поколював щоки дрібними піщинками. Еміль на крок відступив і глянув у вікно праворуч від дверей, ніби не вірив власним очам. Брудні шибки трохи спотворювали зображення, й піщані дюни скидалися на хвилі, але реальність була безжальною: ліфт зник, і двері, через які він увійшов, вели в пустелю.
Зачекайте-но, але ж за іншими вікнами… Еміль одразу перевів погляд на сусіднє — і з подиву аж рота роззявив: у місячному світлі ліниво погойдувалося темне спокійне море.
Спантеличений, він знову прочинив двері в пустелю, намагаючись збагнути, як таке можливо. Якщо дивитись у дверний проріз — видно бархани. Те саме у вікні праворуч. Але крізь вікно ліворуч у тому самому місці — море! Еміль визирнув за двері, наскільки міг, хоча й не наважувався ступити назовні. Пісок тягнувся до самого горизонту в обидва боки.
Тоді він підійшов до інших дверей і подивився у вікно. Море! От тільки тут невпинно билися об скелі височенні хвилі, здіймаючи аж до неба хмари бризок. Він прочинив двері. Повітря вологе і солоне на смак. Наступні двері. І ще одні. І ще. Пологий берег. Скелястий берег. Порослий травою берег. Засніжений берег. Вікно праворуч завжди виходило туди ж, куди і двері. Але на всьому маяку не знайшлося двох вікон, з однаковим пейзажем за ними! Спокійний океан, штормовий океан, закутий у кригу океан.
За всіма дверима був берег, окрім тих, за яким розкинулася безкрая пласка пустеля.
Еміль витяг сірники і прискіпливо поглянув на свій вказівний палець. Опік, що йому поставив Булдаков, зник без сліду, наче й не було. Швидше за все, саме тієї миті, коли спалахнуло часовивернуте лазурове полум’я.
— Знайду, чим обпектися, відчиню ліфт, — заспокоїв себе Еміль і сховав сірники.
Щиро кажучи, від думки, що знову доведеться добровільно завдавати собі тортур, ставало не по собі, тож він зрадів нагоді відкласти це випробування на потім. Зрештою, він же не просто так сюди приїхав! Еміль рішуче зітхнув і подався до сходів, що вели вниз.
Закручені спіраллю сходи швидко заглиблювалися в темряву. Еміль мимоволі намагався ступати якомога тихіше, а час від часу зупинявсь і прислуховувався. Але не було чути нічого, крім шуму хвиль.
— Є тут хтось? — не надто голосно гукнув. — Є хтось живий?
Від слова «живий» йому самому раптом зробилося бентежно. Перед очима знову сплив образ гробу під рядном із мертвих квітів. Він спустився ще на десяток сходинок, і з кожним кроком ставало темніше. Еміль уже подумав було, що доведеться вертатися (і ця думка завдала певного полегшення), аж раптом унизу з’явилося світло.
Ще кілька кроків — і він опинився в невеликому коридорі, до якого виходило кілька дверей. Світло — таке яскраве, ніби там горить тисяча ламп — струменіло з-за одних із них, прочинених на якихось два пальці. Еміль обережно зазирнув… і здивовано завмер.
Це була простора кімната з величезним, до самої підлоги, вікном, за яким яскраво сяяло сонце — справжнє сонце у справжньому небі!
Еміль мимоволі примружився. Ясний день у підвалі нічного будинку, мабуть, був найдивовижнішим з усіх див, які він встиг побачити. Коли очі призвичаїлися, Еміль перетнув кімнату, відсунув тюль, що затуляв вікно, і притулився носом до скла. Але побачив лише синє небо. Як у літаку, яким вони літали з мамою. Жодних дерев, жодного океану, сама лише безкрайня блакить і самотні акварельні мазки білих хмар.
— Небо в підвалі… — тільки й вимовив Еміль. — Здуріти!
Якийсь час він просто дивився, намагаючись укласти в голові той факт, що поверхом вище — ніч, і там узагалі-то перший поверх, а і підвалі — день і висота у сто-мільйон-до-неба метрів. Та оскільки, крім поодиноких хмар, дивитися абсолютно не було на що, він нарешті відвернувся від вікна і роззирнувся.
Це була кухня. Велика, старовинна, мов із якогось фільму, з гасовими лампами на стінах, завішана шафками і різним начинням аж до самої стелі, з високими, вузькими вікнами. У кутку — металева мийка. Кран у ній чомусь наглухо замотаний чимось схожим на шкіряний ремінь, а стік заткнутий великою дерев’яною пробкою. Тут і там на невеликих мідних табличках якісь написи незнайомою мовою. Навпроти вікна — здоровезний камін.
Він трохи поблукав кухнею, посовав без потреби різні предмети, а відтак повернувся в коридор і відчинив сусідні двері.
Велике ліжко, тумбочка, пил у кутках, канапа, оббита красивою смугастою тканиною… Таке саме вікно в неосяжне небо. Речі — запилені, наче їх не чіпали роками. Велике дзеркало — розбите. Порожня дерев’яна рама, і всюди розкидані уламки скла. Його погляд упав на дивні розрізи на товстому килимі під ногами. Чотири, паралельні, ніби хтось дбайливо прокреслив їх гострим ножем. Напевне, якби не пил, що виразно показував, як давно тут нікого не було, Емілю б і справді стало моторошно.
Туалетний столик. Поміж дзеркальних друзок — витончений золотавий гребінь, якісь шпильки, сережки, брошки. Еміль узяв одну, масивну на вигляд, і протер від пилу. Спалахнуло зеленим коштовне каміння. «Смарагди!» — подумав він і налякано поклав брошку на місце, бо ж вона, певно, комусь належать.
Колись мама казала, що якби вона була казково багатою, то мала б смарагди. А діаманти, мовляв, «нудні». Думка про маму відразу навіяла смуток. Він підняв великий уламок дзеркала і подивився в нього. Скорчив зажурену гримасу. І раптом ледь не впустив його з рук: у відображенні хтось пройшов коридором позаду нього.
Еміль рвучко озирнувся. Серце застугоніло так, що стало важко дихати. Раптовий бій годинника десь угорі видався гучним, немов удар грому, і збіса його налякав. Він подумки нарахував дванадцять ударів, аж тут чийсь високий старечий голос урочисто проголосив на весь маяк:
— Година Сновид! Увага, не розмовляйте зі сновидами! Розпочинається Година Сновид!