Книга Еміля

Розділ 32

Вони сиділи на даху школи. Двоє неймовірно високих чоловіків, обидва худі, мов ліхтарні стовпи, і схожі як близнюки, а між ними — хлопчик, що здавався іграшковим на їхньому тлі. Над тим крилом будівлі, де був спортзал, здіймався стовп чорного диму. Завмерла вогняна заграва уподібнювала його до велетенської розмальованої декорації.

Їхня з мамою кімната була в протилежному кінці школи, і все ж Еміль раз у раз кидав тривожні погляди в бік пожежі.

— А з мамою точно все добре? — нарешті запитав він.

— Ви ж самі бачите, — суворий вказав очима на нерухомий стовп густого диму. — Якщо не відходити від краю, ми ще довго лишатимемося в межах тієї самої секунди.

— Від краю чого? — уточнив Еміль.

— Пустки, — відповів суворий.

— Або реальності, — додав добродушний. — Це з якого боку подивитися.

— Але ми ж по той бік, — зауважив його брат.

— А поглянути звідси — так по цей.

— Ви мене заплутали, — зізнався Еміль.

— На краю завжди здається, що час зупинився, — пояснив добродушний. — Спеціально, щоб усе встигнути.

— Тільки ніхто нічого не встигає, — вкрутив другий. — Усі просто стоять і дивляться.

— А ми? — стривожився Еміль.

— А ви хіба вже готові? — негайно відгукнулися велетні.

Еміль невизначено смикнув плечима. Розпочинати те, що вони задумали, було страшно.

— Набирайтеся сил, — дозволив суворий. — Ми скажемо, коли пора.

— Це точно через мене? — й Еміль кивнув у бік димового стовпа.

— Безсумнівно, — запевнив добродушний. — Яскравий приклад того, що буває, коли втручаються у невідворотність.

— Хіба ж я втручався? — здивувався Еміль.

— У найбрутальніший спосіб!

— Забути запалити сірника, який уже горить, — класичний спосіб знехтувати невідворотним елементом реальності, — пояснив суворий. — І утворюється парадокс: сірник горить, а його ніхто не запалював. Сірчана голівка розгоратиметься вічно…

— І за тиждень на місці вашої планети буде найгарячіша зірка у Всесвіті, — нетерпляче підсумував добродушний.

— То через мене загине весь світ? — приглушено запитав Еміль.

— Технічно, ви вже його знищили.

— Саме тому ми й пропонуємо розвернутися в часі, — нагадав добродушний.

— Я зовсім забув спитати, як вас звати, — без особливого ентузіазму промовив Еміль, якому тепер стало зовсім не по собі. — Мене Еміль.

— Як-як? — підняв брову добродушний.

Еміль знизав плечима:

— Багато хто дивується.

— А ім’я «Той-Хто-Осяює-Світи» вам щось говорить? — вкрадливо запитав суворий.

— Ні. Занадто довге, якщо чесно.

— Це переклад, — пояснив він.

— Вам не хочеться спати? — несподівано мовив добродушний. — Може, просто подрімати на секундочку? Вечір усе-таки.

— Я не вмію спати, — трохи розгублено сказав Еміль.

— Усе-таки він! — полегшено зітхнув велетень.

— А я такий самий високий, — чомусь сказав суворий і простягнув величезну долоню.

— Такий самий, як хто? — не зрозумів Еміль, машинально потискаючи його здоровезну руку.

— Як високий.

— Нічого не розумію, — зізнався хлопчик.

— Бо ти знову вліз перший! — втрутився добродушний і з м’яким докором подивився на брата.

— А чому завжди перший ти?! — обурився суворий.

— Тому що я старший! А так людині оно ні фафніра не ясно!

— Він би й так не зрозумів!

Добродушний повернувся до Еміля:

— Запитайте ще раз, будь ласка.

— Як… Вас звати? — повторив Еміль, почуваючись дурнувато.

— Мене — Високий, — відповів добродушний і вичікувально глянув на суворого.

— А мене — Такий Самий Високий, — представився той.

— Так це і є імена?! — здивувався Еміль.

Високий усміхнувся:

— Уявіть собі!

— Тобто ви — вищий? — перепитав Еміль.

— Однаковісінькі, — заперечив Такий Самий.

— То чому саме він Високий?

— Не могла ж мама назвати двох дітей однаково!

Еміль із розумінням кивнув:

— Близнюки?

— Трійнята.

— А як звати третього?

— Третій, — сказав Високий і чомусь зітхнув.

— Ви серйозно? Високий, Такий Самий Високий і Третій?

Такий Самий Високий зітхнув іще гучніше.

— Вибачте, — знітився Еміль. — А де Третій? Він не тут?

— Він не в собі, — розвів руками Такий Самий.

Еміль не знав, що на таке відповісти. Виникла ніякова пауза.

— Хвилиночку! — раптом вигукнув він. — Тлумачі при Криницях — це при тих самих? Що бажання виконують? То ви знаєте, як їх знайти! Знаєте, еге ж?

Але брати витріщилися, наче сіли на цвях, і так міцно постискали губи, ніби боялися, що слова самі вирвуться всупереч їхній волі.

— Скажімо так, — відкашлявся Такий Самий Високий. — Жодна людина й гадки не має, де їх шукати.

— А ви? — примружився Еміль.

— А ми не люди, — і Високий подарував йому сором’язливу усмішку.

— Що це за відповідь така?! — обурився Еміль.

— Деякі речі нам казати заборонено, — похитав головою Такий Самий Високий. — Тож краще не питайте.

— А то доведеться ухилятися, — підтвердив його брат.

— Від відповіді?

— Від правди.

— Ну, будь ласка! — вигукнув Еміль. — Мені дуже-дуже треба!

— Ви не один такий, — знизав плечима Такий Самий. — Усі марять Криницями Долі.

— Я ж не для себе. Мені брата повернути.

Високий скривився:

— Кому потрібні брати!

— Безглузда затія, — похитав головою Такий Самий Високий. — Будь-яку людину відшукати в сто разів легше, ніж Криниці Долі.

— Сама лише Остання Вандрівка чого варта! — здійняв руки Високий.

— Усе не так, — захитав головою Еміль. — Він не зник. Він… Він…

У носі защипало, і він міцно стиснув зуби. Непрошена сльоза скотилася з кутика ока, й Еміль сердито розмазав її по щоці.

— На жаль, — зітхнув Такий Самий. — Хто не зникав, того і не вернути.

— Це життя, — додав Високий.

— Він мій брат! — тут Еміль навіть схопився на ноги від хвилювання. — Ось ви ж мене рятуєте, а я вам навіть не родич.

— Ми рятуємо Лазурове Полум’я, — спокійно зауважив Високий. — Неприпустимо втратити останнє джерело у Всесвіті!

— Найостанніше, — докинув Такий Самий.

— Джерело чого? — не зрозумів Еміль.

— Кажу ж, Лазурового Полум’я! — урочисто проголосив велет. — Гном’яче Світло! Наннару-Ікну, Кобольдбранд, Синій Вогонь! Невже мама вам нічого не розповідала?

— Ні…

— До того, як ви запалили сірник лазуровим вогнем, джерело вважалося втраченим!

— Сірники… — розчаровано протягнув Еміль. — То ви тут через них!

— Через Вогонь, — поправив Високий.

— До речі, хто вас навчив? — зацікавлено запитав Такий Самий. — Як ви змогли запалити Лазурове Полум’я, та ще й у такому віці?

— Двійник. Це його сірники, — наїжачено відповів Еміль. Він думав про те, що велетні прийшли навіть не через долю світу, який може зникнути у вічному полум’ї, а через якусь там сірникову коробку.

— Двійник кого? — негайно поцікавився Високий.

— Директора. Тільки він не директор. І все робить навпаки.

Тут він звів очі й побачив, що велетні витріщаються на нього, ніби в Еміля раптом виросла друга голова.

— Як людина? — запитав Високий. — Він виглядає, як звичайна людина?

— Ну… Він розбиває предмети задом наперед і може лизнути собі око. Це достатньо незвично?

— А слиз? — уточнив Високий. — У нього є слиз?

— Немає зовсім. Він у піджаку ходить. Правда, я бачив костюми…

Велетні перезирнулися.

— Я з ним не піду, — сказав Високий до брата.

— Я ще раніше не піду, ніж ти!

— Але комусь доведеться.

— Забув, що сталося з Третім?!

— Сам він точно там загине, — зітхнув Високий. — Він же дитина!

— У пророцтві сказано: «Хлопчик-без-Сну Кобольдбранд порятує», — нагадав його брат.

— Там було написано, що Третій урятує Хенті-Менті! — фиркнув Високий.

— Формально — він таки його врятував, — зауважив Такий Самий. — Спочатку.

— Я геть нічого не розумію, — жалібно озвався Еміль.

Велетні, наче за командою, повернули до нього голови.

— Ти справді не спиш чи просто так сказав? — раптом запитав Такий Самий.

— Та він це, він! — відповів Високий замість Еміля. — І нам треба йому хоч щось розповісти! Щоб мотивувати.

— Гаразд, — Такий Самий тут-таки присів перед Емілем навпочіпки. — Гастропод убив вашого батька!

— Ти зовсім дурбелик? — обурився Високий.

— Що?! Помста мотивує!

— До чого тут помста!

— До того, що як він загине, ніхто не помститься за батька, — розвів руками Такий Самий і знову звернувся до Еміля: — Ви ж хочете помститися за батька?

— Його що — вбили?

— Строго кажучи, ні. Гастропод скасував його порятунок, — уточнив Високий. — Але результат той самий.

— Ви ж знаєте, ким він був? — запитав Високий.

— Іхтіологом?

Велетні глянули один на одного й гучно пирснули:

— Це мама вам сказала?

— Оціни почуття гумору! — Такий Самий плеснув брата по плечу й зареготав.

— А ви точно про мого батька? — засумнівався Еміль. — Як його звали?

— Ви не знаєте імені власного батька?

— Якраз я знаю, — зауважив хлопчик. — Його звали Михайло…

— Я-а-а-ак?! — перебив Високий таким тоном, ніби почув найдотепніший жарт на світі, й плеснув брата по спині. — Второпав, ні? Зрозумів іронію? Ми-ка-ель!

— Вона чортів геній! — реготав його брат.

— То ким він був? — наполягав Еміль.

— Ним і був, — туманно відповів Такий Самий, витираючи сльози.

— Досі ніяково, як вийшло з його бажанням, — зауважив Високий.

— Ну ти й падлюка, — захоплено відказав брат.

— Та що вже там вийшло?! — не витримав Еміль. — Я нічого не розумію!

Але Такий Самий квапливо плеснув у величезні долоні й бадьоро вигукнув:

— Іншим разом!

— Пора скасовувати кінець світу, — з ніяковою усмішкою нагадав Високий. — І, на жаль, вам доведеться робити це самотужки.