Книга Еміля

Розділ 60

Третій сидів перед ним на піску, схрестивши ноги по-турецькому.

— Що ми бачимо в дзеркалах?

— Відображення.

— Чиї? — очікувально підвела підборіддя маска.

— Будь-чиї.

— Чому будь-чиї? Невже дзеркала діють саме так?

— А як?

— Це ти мені скажи! Що ти бачиш у дзеркалі?

— А-а-а! — Еміль радісно ляснув себе по чолу. — Задзеркалля?

— До чого тут задзеркалля!

— Тоді не знаю, — засмутився він. — Ніколи не любив загадок.

— Це не загадка, а натяк.

— Натяк на що?

— На відгадку! Ну?

— Що відбивається, те ми й бачимо, — припустив Еміль.

— О-о-о, — радісно протягнув Третій. — І що ж там відбивається?

— Та будь-що, кажу ж… — Еміль на секунду замислився, а тоді раптом вигукнув і навіть схопився: — Світло! Світло відбивається в дзеркалах!

— Гаразд, — зітхнув Третій. — Зайдімо з іншого боку. Що ти мене запитав перед цим?

Розгублений, Еміль знову сів.

— Спитав, на що натякає цей натяк.

— Ні, — похитав головою Третій. — До цього!

— Не пам’ятаю, — він подивився на застиглого в повітрі птаха. — А може, крило загоїться, і він знову полетить?

— Та до чого тут він! Спочатку що було?

Еміль замислився:

— Слово?

— У вас це так переклали? — здивувався велетень.

— Що переклали?

— Забрідаємо в хащі, — мотнув головою Третій. — Назви свого найзапеклішого ворога! Треба нам було з цього почати.

— У мене немає ворогів, — знизав плечима Еміль.

— Один є в кожного.

Еміль замислився. Згадав комірчину і хлопців, які його там замкнули.

Нарешті впевнено похитав головою.

— Може, ще не нажив…

— Або ще не зрозумів… — маска помовчала. — Нагадай-но, на яке запитання ми шукаємо відповідь?

— Хто такий Гастропод!

— А тепер скажи, що ти про нього знаєш.

— Що він пожирач спогадів.

— Так кажуть, — погодився Третій. — Але уяви на секунду — просто як приклад, — що ти перекрив струмок вище за течією. Чи означає це, що ти його випив?

— Не обов’язково.

— Але ж води немає!

— Є, — заперечив Еміль. — Просто не тут.

— Отож-бо й воно! Тепер уяви, що зупинити цю воду неможливо і вона відразу знаходить нове русло. Навіщо тоді перекривати струмок?

— Хто його знає… Може, колишнє русло мене не влаштовує.

— А звідки тобі знати, яке воно — те колишнє русло?

— Ну, я ж бачив, мабуть, коли йшов, і… Стривайте! Гастропод іде вгору за течією й змінює русло, так? Він живе навпаки? І наше минуле — його майбутнє?

— Це ти сказав, — задоволено кивнула маска. — А я, не пов’язуючи це з твоїми запитаннями, розповім про неспокійну рибу лосось. Вона народжується з ікринки у верхів’ях річки і плине в море. А потім повертається до витоку — підіймається проти течії! Чув про таке?

— Потім повертається… — повільно повторив Еміль. — Колись Гастропод жив нормально? Ви це хочете сказати?

— Я хочу сказати тільки про неспокійну рибу лосось, хлопче! — перелякано заперечив Третій. — А всі твої здогадки — лише твої!

— А цей лосось… Той, що йде вгору за течією… Він схожий на того, що плив униз? Зовні, я маю на увазі.

— Я не дуже розуміюся на лососевих. Але точно можу сказати, що той, хто пливе вгору, колись був цілком нормальною рибкою. Йому б і на думку не спало, що колись доведеться розвернутися!

— Тоді… Чому він розвернувся?

— Ось! Ось що справді важливо! У тебе чимраз менше часу, тож спробуй відгадувати трохи швидше.

— Постараюся, — пообіцяв Еміль.

— Запалює, але не палить — що це?

— Дайте подумати… Лампочка?

— До чого тут лампочка!

— Дурнувата загадка. Якщо запалює, отже, і припалити може.

— Залежить від того, що запалює, — багатозначно зауважив велетень.

— Наприклад? — спитав Еміль.

— От ти і скажи — наприклад! Ти зовсім не розумієш, що таке натяки!

— Не моє це, мабуть…

— Це й так ясно, — зітхнула Золота Маска. — У чому ти поклявся моєму братові?

— Запалити сірник.

— Якби ж то! Згадай, як саме ти сказав.

— Що запалю… Лазурове Полум’я?

— О-о-о-от!

— Що — от?

— Може запалити, але не палить — це-е-е…

— Лазурове Полум’я чи що? — скривився Еміль. — Теж мені, «не палить»! Воно ледь не перетворило мій світ на найгарячішу зорю!

— Та ні ж бо! — велетень схопився за голову, ніби вона от-от могла тріснути. — Лазурове Полум’я — це що?

— Плазма? — припустив Еміль. Він дуже багато читав.

— Ти до сказу мене доведеш, — застогнав Третій.

— Доведеш до сказу — це теж натяк?

— Ні! — Третій аж зойкнув. — Усе, не встигаємо!

Він підскочив і почав метатися туди-сюди.

— Здаюся, — засмутився Еміль.

— О, Імір Всемогутній! — велетень глибоко вдихнув. — Ти найгірший розгадувач натяків на світі! Чемпіон.

— Дякую.

— Я тебе не хвалив! — він стомлено опустився на пісок. — От навіщо ти тут?

— Випадково опинився. А назад не можу.

— Це ясно, — якнайм’якше промовив велетень. — А загалом? Чому ти не з мамою?

— Щоб повернути брата!

— Правильно! А що тебе веде?

— Нічого не веде. А то б я тут не застряг.

— Ну, то вело!

— Коли?

— Ну, навіщось же ти сюди прийшов! — вигукнув велетень.

— Я ж сказав: брата повернути!

— Та чув я це! Але навіщо тобі брат?

— Як — навіщо? Він мій брат!

— Випадкова людина, яка відібрала в тебе половину материнської любові!

— Це неправда! — вигукнув Еміль. — У вас, виходить, теж половина?

— У мене третина, — прогарчав велетень. — Була… Скажи мені, що ти хотів загадати біля Криниць?

— Щоб брат повернувся.

— Та до чого тут це! Криниці виконують тільки справжні бажання!

— Воно справжнє!

— Воно навіть не про тебе! — змахнув руками велетень. — Справжні бажання завжди про тебе.

— Неправда!

— Повір Тлумачеві біля Криниць! Яке справжнє бажання твоєї мами, як гадаєш? Чого вона хоче найдужче на світі?

— Повернути Левчика! Вона весь час про нього говорить. І плаче.

— Тоді чому Криниці не почули цього, коли вона стояла перед ними?

— Вона там була? Моя мама?!

— Моя мама! — передражнив велетень. — Твоя вбита горем мама! Вона звернулася до Криниць, бо втратила свого людського сина. Але Криниці вислуховують не одне, а цілих три бажання. Неймовірне, заповітне, істинне. І що ж загадала твоя мама? Чому твій брат так і не повернувся?

— Це все якась неправда!

— Ще й яка правда! Як гадаєш, чому вона не пам’ятає того, в чому винна?

— Вона ні в чому не винна!

— «Лейкоз, двадцяте березня вісімдесят четвертого, нічого не можна було вдіяти», — мотнув головою велет. — Хто, по-твоєму, придумав цю фразу?

— Хто? Досить ваших натяків! Це все бридко!

— О, якби я міг розповісти тобі більше!

— То розкажіть!

— Та я ж і намагаюся! — заверещав Третій, і спокійний лик Золотої Маски тепер видавався недоречним. — Запитай, що твоя мама загадала біля Криниць!

— Ні! Досить! — Еміль похитав головою й почав відступати, не усвідомлюючи, що йде до маяка.

— Тобі в інший бік, — зауважив Третій. — Бо висмикне назад до крабів, а в реальності й секунди не минуло. Підеш зі мною глибше в Пустку — і зможеш на власні очі побачити, що сталося з твоїм братом!

— Ні! — Еміль насилу стримував сльози.

— Там можна перечекати небезпеку!

— Ви якийсь поганий!

— Тобі лишилося трохи більше як хвилина! Запитай хоч би, що загадав твій брат!

Еміль остовпів.

— Він теж там був? Мій брат?

— Твій восьмирічний братик, який невпевнено стояв і весь час підтискав нижню губу від напруження. Запитай, де в той час була твоя мама!

— Для чого… Для чого ви все це мені говорите…

— Щоб усе було справедливо, моя рибко, — Третій запхав руку під драний светр і витяг запечатаний червоним воском аркуш, складений, як конверт. — Ось. Нікому про неї не кажи, якщо не хочеш, щоб тобі перерізали горлянку вві сні. Надто тим, кому вирішиш довіряти!

Еміль з острахом узяв у руку пожовклий від часу аркуш грубого паперу.

— Це вона? Остання сторінка?

— Найостанніша, — кивнув Третій. — Ламай печатку і читай. Ну ж бо!

— І що буде? Що буде, коли я прочитаю?

— Мені здавалося, ти хлопчик, який шукає відповіді, а не ховається від правди. Ламай печатку!

— Я просто питаю: що тоді? Коли я дізнаюся всі ваші відповіді… Прочитаю останню сторінку… Що тоді?

— Упертий йолоп! — із шалом вигукнула Золота Маска. — Ти бодай знаєш, навіщо потрібні Тлумачі?! Знаєш, що Криниці Долі небезпечні?!

— І ЩО ТОДІ?!! — заволав на повні груди Еміль і виплеснув у цьому лементі весь біль, недовіру і лють, що вирували в ньому. — Що буде, коли дізнаюся?!

— Що ж, я скажу тобі, що буде! — велетень раптом став навкарачки й навис над Емілем, мов гігантський і водночас худий-худющий тигр, наблизив до нього величезну голову, і на Емілеве обличчя впала тінь, розбавлена золотими відблисками. — Тоді, мій нетямущий друже, твоя мама, либонь, згадає, хто вона! І перестане вічно хотіти спати! І тоді є шанс, що нарешті вона себе опанує! А не шукатиме шляхи в інші світи! І тоді — якщо пощастить — Гастропод не зможе затягнути її в Пустку! Й от тоді тобі буде кому показати твого дурного пта…

Велетень зник із лунким ляскотом. Лише прозора хмарка піску зметнулась у небо там, де він був секунду тому. Світ навколо спалахнув присмерковим пурпуром, і на Еміля обрушилися звуки. Шум моря, вереск мартина…

І близький грюкіт велетенських хітинових панцирів.