Остання любов президента

1

Київ. Травень 1975 року. Неділя, ніч.

У повітрі — суміш ароматів квітучих акацій та каштанів. Мені чотирнадцять років. Я повертаюся пішки з невеличкої пиятики, з центру. Йду зовсім безлюдною дорогою. Вулиця Туполева. Ліворуч — авіазавод, праворуч — огорожа овочевої фабрики. За огорожею — легка заграва штучного розсіяного світла: в теплицях не дають спати раннім огіркам і помідорам. Здалеку чути людські кроки. I мої кроки також. Я налаштовую свій ритм під ритм чужих кроків. Йду крок у крок з кимось, хто йде мені назустріч. Потім бачу його. Він іде протилежним боком дороги — ми дотримуємося традиції правостороннього руху (хоча я ще не знаю, що існує лівосторонній). «Звідки йдеш?» — гукаю я до свого, схоже, однолітка. «З Блюхера на Святошино!» — відповідає він. «А я з Саксаганського на Туполева!» Потім ми кричимо один одному: «Удачі!» I проходимо мимо. Відстань між нами починає збільшуватися. Я збився з ритму його кроків, поступово його кроки затихли, як і затих у моєму тілі нещодавно випитий портвейн. Праворуч з’явився наш місцевий «чи-то-парк-чи-то-сад», за яким починаються шахові ряди «хрущовок». Перший ряд — це «шістнадцяті» будинки, я живу в другому будинку другого ряду. Вісімнадцять-А. На п’ятому поверсі. У моїй кишені є ключ, яким я повинен дуже тихо відчинити двері. Але вже повернувши у двір, я бачу, що у нас на кухні горить світло. На мене чекають... Буде десять хвилин скандалу. Потім усе стихне. І настане понеділок.