Остання любов президента

115

Київ. Липень 1987 року.

Життя прекрасне і смачне. Це я зрозумів ще у перший день практики. Мене й Вікторію Козельник запроторили на місяць у їдальню ЦК комсомолу. Насправді, було б набагато логічнішим приставити сюди кого-небудь з кулінарного училища, але тоді ми з Вікою пролетіли б, як фанера над Парижем. І опинилися б у якій-небудь їдальні заводу або на м’ясокомбінаті.

А на разі — ми мов ангели, в білому. Розкладаємо вже придатні до споживання продукти по тарілочках, прикрашаємо, слідкуємо за дотриманням пропорційності, робимо контрольні зважування котлет і м’ясної нарізки. І при цьому встигаємо кинути собі в рот ковбаски чи сиру.

Час минає швидко. Найбільше навантаження — у обід. Комсомольські вожді — народ веселий, завзятий. З апетитом і грошима в них проблем немає. Та й звідки узятися проблемам, якщо бутерброд з червоною ікрою коштує тридцять дві, а з чорною — сорок три копійки?

Вчора до мене підходив один із вождів, Георгій Степанович, якого всі називають Жорою. «Ти як, хлопець надійний?» — запитав він у мене. Я кивнув. «Тоді голодним не будеш!» — усміхнувся він і, довірливо поплескавши мене по плечі, пішов.

Віка теж задоволена, але в неї інший привід для радості. Після закінчення робочого дня вона нишком знімає з непроданих бутербродів сир і ковбасу, загортає їх у серветки й розсовує по закомірках своєї місткої жіночої сумочки. Вона мешкає в гуртожитку, тож дбає про свій сніданок і про подруг не забуває. У мене немає такої потреби. За тиждень перебування вдома я знову посварився з мамою. Мені набридло їздити до Дмитра. «Не частіше, як один раз на місяць!» — поставив я ультиматум. «Коли в тебе будуть свої діти, ти все зрозумієш!» — затягнула вона свою волинку. «В мене не буде дітей, не турбуйся!» — відповів я і грюкнув дверима.

Відтоді живу в Давида Ісааковича. Ходжу у аптеку йому по ліки, смажу картоплю на комунальній кухні, де всі сусіди вже знають і шепочуться, що я далекий родич старого, якого підселили свої, щоб устигнути прописати мене на житловій площі, перш ніж Давид Ісаакович віддасть Богові душу.

Що ж до душі, то вона в старого справді є. Як він втішився, коли отримав листа від дружини і Мири! На кольорові полароїдні фото не міг надивитись. Ось Мира з мамою на фоні якогось магазину, а от вони біля фонтану, а збоку визирає класний автомобіль.

— Ну от, влаштувалися! — полегшено зітхає старий, повертаючи до мене голову. — Не даремно я погодився на розлучення. Зараз їм добре.

— Та й нам добре, — підтакую я.

А сам наминаю пересмажену картоплю. Вона рипить, тріщить, хрускотить на зубах, але все ж таки піддається. А винний у цьому сусід, на прохання якого я відволікся від сковорідки, щоб замінити в туалеті його лампочку. Там, угорі, на стінці під стелею стирчить сім лампочок — за кількістю сусідів. I от спочатку треба було усе ввімкнути, щоб зрозуміти, яка саме перегоріла, а потім викрутити її і закрутити нову. Поки я все це робив, моя картопля підгоріла і втратила звичну соковитість. Але за добро потрібно платити. Хто його знає, якби я відмовив сусідові, він міг би наступного разу в сковорідку з картоплею підсипати якої-небудь гидоти. Адже кухня наша — загальна. Холодильники — теж. Три штуки на сімох сусідів. Тут потрібно прораховувати все, щоб ніхто не мав на тебе зуба. Бо сусідський «зуб» іноді може виявитися страшнішим за ніж.