Остання любов президента

145

Київ. Квітень 1992 року. Неділя.

Мама відчиняє мені двері та посміхається. Дивно, як це багато означає — жити окремо! Протягом останнього місяця вона мені нічим не дорікнула. Щонеділі я приїжджаю до неї. Ми снідаємо та їдемо до Дмитра.

У коридорі квартири-«хрущовки» пахне яловичими котлетами та гречаною кашею. Саме тут у коридорі стоїть її єгипетська шкіряна господарська сумка з передачею для брата. Я знаю, що коли нахилитися до сумки, то запах свіжої лікарської ковбаси переб’є запах яловичих котлет. Але навіщо нюхати чуже?

Сніданок закінчується дефіцитною індійською розчинною кавою. Цю каву мама вважає дефіцитом традиційно вже років із десять. Я підтакую їй через почуття солідарності.

— Ти б нас із Дмитром хоч раз запросив би до себе у ресторан, — говорить мама, взуваючи чоботи. Потім вона з важкістю застібає на чоботах блискавки, одягає пальто.

— Запрошу! — обіцяю я. — Потрібно лише день підібрати, щоб нікого не було!

На «тринадцятому» автобусі ми під’їжджаємо до кладовища «Берківці», де можна пересісти на «тридцятий» маршрут та доїхати прямісінько до прохідної Дмитрового психпритулку. Я несу сумку і намагаюся здогадатися: що там у ній, крім лікарської ковбаси. Сумка важить майже десять кілограмів!

Переходимо дорогу, я обганяю матір та йду на зупинку «тридцятого».

— Сергію! — гукає мене мати.

Я озираюсь.

— Давай зайдемо на хвильку! — вона вказує поглядом на центральний вхід міського кладовища.

— Навіщо? — запитую я, а сам думаю: з нашої родини там ніхто не похований... Але, здається нещодавно від раку померла мамина подруга... Можливо, до неї?

Я погоджуюся, і ми разом заходимо у ворота кладовища.

«Аби тільки не далеко», — думаю я, відчуваючи рукою вагу господарської сумки. Адже цвинтар великий, з кінця в кінець і за півгодини не перейдеш!

Але мама звертає з центральної алеї ліворуч та веде мене у напрямку госпдвору з одноповерховими непримітними будівлями.

Я озираюся на розставленні просто неба шматки полірованого граніту та мармуру — заготовки для пам’ятників.

— А Сєва де? — запитує мама в неголеного чоловіка у ватянику і з молотком у руках.

— Сєво! — волає роззираючись він. — До тебе прийшли!

За кілька секунд з’являється Сєва, якому на вигляд можна дати років із п’ятдесят. Він теж у ватянику, зелених офіцерських штанах, заправлених у кирзові чоботи.

— Усе гаразд! — доповідає він мамі. — Я слів на вітер не кидаю!

Він веде нас між огорожею та будівлями на невелике подвір’я, де під накриттям лежать на темних від вологи дошках вже готові пам’ятники.

Зупиняємося перед темним полірованим гранітом, на якому золотистими літерами видруковано:

«Бродський Давид Ісаакович.

12 жовтня 1922 року — 9 березня 1992.

Дорогому дядькові з любов’ю сім’я Буніних».

А над написом — свіженький керамічний фотоовал з обличчям старого, якого ледве можна впізнати.

— А звідки ти все це про нього знаєш? — я здивовано дивлюсь мамі у вічі. — I дату народження, і прізвище? Навіть я цього не знав!

Вона мовчки простягає мені посвідчення члена ДТСААФ, яке узяла з пакета із документами.

— Покладеш назад, — каже вона.

На її обличчі тиха радість, ніби вона щойно виконала якийсь святий обов’язок.

— Постривай. — Я зупиняю свій погляд на даті смерті. — Адже він помер раніше!

— Він помер після того, як написав заяву у ЖЕК з проханням тебе прописати. — Мама розмовляє зі мною пошепки, одночасно дивиться скоса на Сєву, який відійшов до огорожі перекурити.

Тепер я все розумію! Молодець, мамо! Тут тобі і людинолюбство, і практичність, і доказ. Ну справжній документ! Дійсно! Великий гранітний документ. Свідоцтво про народження та смерть одночасно!

— Ну то що? Є які-небудь претензії? — підходить до нас Сєва. Він не дивиться на нас, уся його увага прикута до носка свого кирзового чобота, яким він гасить недопалок.

— Ні, ні! — поспішає відповісти мати. — Ти залиши нас на хвилинку!

Це вона до мене. Я відходжу та спостерігаю, як вони удвох із Сєвою перераховують чималу пачку купоно-карбованців. Так от куди пішли гроші, які мати вирвала з чіпких рук інвестиційних шахраїв разом із відсотками!

— Так! До речі! Адже він тут похований? — запитує в мене мама, відволікаючись на мить від грошей.

Сєва теж дивиться на мене уважно, ніби очікує сигналу для того, щоб відразу зібрати команду та понести цей пам’ятник для термінового встановлення. Щоб потім перераховувати ще одну таку саму пачку купоно-карбованців.

— Ні, він не тут... На іншому кладовищі! — відказую я.

— Тоді треба, щоб ви сьогодні або завтра його забрали, — досить голосно та нерозбірливо бурмоче Сєва. — Бо в нас тут перевірки, а цей граніт... він не оформлений...

— Так-так, — знову поспішає запевнити мама. — Він заїде й забере! — Вона має на увазі мене.

— Але спочатку ти мене знайдеш! — пояснює мені Сєва, ховаючи гроші кудись за пазуху. Навіть не знав, що у ватяниках є внутрішні кишені! — Але спочатку запитаєш Сєву, зрозумів?

Я зрозумів. Я все вже зрозумів. Я лише не зрозумів, що маю робити з цим пам’ятником? Треба буде терміново зателефонувати до отця Василія. Сьогодні ж увечері. Ні, сьогодні в нашому ресторані закрите свято... Зателефоную я до нього завтра вранці!

Добрий водій «тридцятого» автобуса уже рушив із зупинки, але пригальмував, щоб підібрати нас біля воріт кладовища. Усе таки саме кладовище діє на людей по-особливому: робить їх добрішими, людянішими. Чи чужа смерть робить їх добрішими? Адже йому, водієві, могло б спасти на думку, що ми йдемо з похоронів?

«Дмитрик уже, мабуть, чекає не дочекається своєї лікарської ковбаси», — міркую я.

Думаю і посміхаюся. Адже у очах Дмитра теж з’являється доброта, коли він нас бачить. А у наших очах, мабуть, з’являється жаль і співчуття. Так він і продовжується, цей нескінченний людський обмін. Жаль і співчуття в обмін на лікарську ковбасу та доброту!