Остання любов президента

166

Київ. 20 травня 1992 року.

На моїй першій у житті візитівці написано:

ГРОМАДСЬКИЙ КОМІТЕТ СПРИЯННЯ

ПРИВАТНОМУ ПІДПРИЄМНИЦТВУ

БУНІН СЕРГІЙ ПАВЛОВИЧ

Старший консультант-референт

Тел./факс 293-97-93.

Симетричність розташування тексту викликає не меншу повагу, ніж моя посада. Хоч і обов’язки мої прості та не такі, що стомлюють.

Я — перша ланка, вірніше, перше сито, через яке до нашого «мідного тазу» падають фрукти та ягоди, щоб у найближчому майбутньому перетворитися у потужне та в’язке «варення», яке буде відбивати точку зору українського приватного підприємництва, що почало зароджуватися. Приватникам-початківцям ми пропонуємо за невеликі членські внески юридичну та іншу допомогу, у тому числі — вирішення конфліктів та вибивання боргів. Чесно кажучи, я не знаю усіх наших можливостей. Але відчуваю за нашим громадським комітетом конкретну силу.

Жора Степанович теж тут, але в нього кабінет набагато кращий за мою білостінну комірчину татуся Карло, де всього місця лише для письмового стола та стільця для відвідувача. Взагалі-то, мені це подобається. У мене виникає відчуття, що я — лікар, який приймає пацієнтів. Адже кожний з відвідувачів розповідає мені про свої проблеми, а я слухаю, киваю та обіцяю посприяти. Потім відвідувач заповнює анкету та йде з нею до нашої неформальної каси, якою керує дівчинка-хлопчик Віра. З нею я вже познайомився ближче. Вона гостра, як скло. Вже першого разу я ледь не порізався. Запропонував їй піти зі мною на каву, бо конверт з авансом мені видали ще першого робочого дня.

— Хлопчику, — відповіла вона. — Я можу дати тобі адресу магазину, де потрібно одягтися, щоб потім зі мною вийти на люди! Інакше тобі самому буде незручно...

Це, звичайно, не відмова. Але й не обіцянка радощів спілкування і теплоти стосунків.

Зараз десята ранку. Поки що затишок. Хочу кави, але Віра мені її не приготує. Можна зайти до приймальні і самому собі приготувати, але зайвий раз там світитися небажано. Особливо вранці, коли до головного шефа один за одним йдуть солідні відвідувачі.

Двері відчиняються без попередження, до моєї єврокомірчини зазирає Жора Степанович.

— Ну як ти?

— Чудово!

— Так і має бути, якщо бажаєш досягти більшого, ніж те, на що реально здатний. До речі, починаючи з наступного тижня, ми вже не громадський комітет!

— А що?

— Асоціація приватних підприємців України! В’їжджаєш?

— Ні, — зізнаюся я.

— Георгію Степановичу! — чується у коридорі голос головного шефа. — Швиденько до мене, телефонують з Кабміну!

— Працюй! — встигає сказати мені Жора Степанович, розвертаючись на сто вісімдесят градусів.

Увечері, заходячи до рідної комуналки, я натикаюся у коридорі на кілька валіз та баулів, що загромадили двері до моєї кімнати. З кухні долинає гомін голосів. Голосніше, ніж завжди. Дивно, розмірковую я, можливо, до когось із сусідів приїхали родичі?

Я зазираю на кухню та завмираю від здивування. За двома зіставленими кухонними столиками сидять сусіди та сусідки у хатньому одязі та капцях, а серед них — два знайомих жіночих обличчя: Мира та її мама.

Гомін ущухає, всі учасники кухонно-комунального застілля звертають на мене свої погляди.

Німа сцена продовжується майже хвилину. Тишу порушує Мира, підвівшись з табуретки.

— Ми вирішили повернутися, — пояснює вона. — Там гаряче та... дуже багато...

«Євреїв», — подумки підказую я їй.

— ...арабів, — додає вона.