Остання любов президента

187

Єгипет. Хургада. Кінець червня 1992 року.

«Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Гарний лозунг, але я так і не зробив його девізом свого життя. Бо скромний. Хто мене так виховав — зрозуміло. Мама. Аж раптом, кілька днів тому — приємний сюрприз. Я віддавався роботі справді «за здібностями» і нічого не вимагав, просто брав, що давали. І от Жора Степанович з палаючими від усвідомлення своєї щедрості очима заходить у мій міні-кабінет і оголошує:

— Післязавтра йдеш у відпустку!

— ?..

У відповідь на моє німе запитання він тільки усміхається.

— Летиш у Єгипет! По путівці! Спонсорує агенство «Східний експрес», а ми його власника робимо віце-президентом асоціації. Адже в нас не було віце-президента!

— А що я маю з собою брати? — цікавлюся я і розумію усю пришелепкуватість мого запитання.

— Ти був коли-небудь на морі?

— Аякже!

— От і бери все, що потрібно для моря. Та не забувай, що там спекотно!

Відпускні в рожевому конверті мені принесла Віра.

— Ти одружився? — запитала вона пошепки.

— Ні, розписався, — відповів я, зазираючи в конверт, де на свою величезну радість побачив не менше п’ятисот баксів.

— А яка різниця? — шепоче вона, а в оченятах — насмішка.

Я зітхаю. Дивлюся на неї споживацьким поглядом. Адже вона зараз — просто цукерка. Худенька, в чорних облягаючих брюках-дудочках, у грайливій квітчастій блузці, з хлопчачою стрижкою, що надає милому личку нахабно-пустотливого виразу.

— Розписуються для того, щоб прописати або прописатися, — відповідаю я, намагаючись пародіювати її сміхотливий шепіт. — А одружуються для взаємного пред’являння сексуальних претензій!

— А ти, виявляється, розумніший, ніж я думала! — шепоче Віра і озирається на залишені прочиненими двері в мій міні-кабінет.

«Що це я зморозив? — замислююсь я, і, прокрутивши у швидкому темпі свої останні фрази, заспокоююся. — Багатозначно, але дотепно».

— А чому це ти вирішила, що я... — Мені важко підібрати потрібне слово, воно не має бути образливим, адже про себе кажу. — З якого дива ти вирішила, що я дурень?

— Та ж тебе сюди таким привели!

— Ну, значить, я тут порозумнішав! Твій вплив!

— Шкода, що мені путівки не подарували, — зітхає вона.

Її легкий підлітковий голос, прийшовши на зміну шепоту, говорить про те, що наш діалог з нею підійшов до завершення.

— Ти ж розумієш, халяви на всіх не вистачає, — заспокоюю її я, теж перейшовши на нормальний тон. — Я б тебе з собою взяв...

— Там, до речі, вистачить на ще одну путівку! — Віра вказує пальчиком на рожевий конверт у моїх руках.

У двері хтось стукає. Дуже вчасно. Тепер мені не доведеться «вирулювати» з глухого кутка, у який мене грайливо загнала Віра своїми останніми словами.

Заходить черговий потенційний член Асоціації підприємців.

— Вам кави чи чаю? — Віра невинним поглядом дивиться на відвідувача.

— Кави, — відповідає той.

— Мені теж, — додаю я і встигаю помітити на її личку нахабну посмішку.

А зараз, у готельному ресторані під час сніданку, набравши собі дві тарілки салатів, оливок, курятини та баранячих сосисок «Мергез», я нудьгую. За сусіднім столиком солодка парочка з Москви, не соромлячись нікого, згадує минулу бурхливу ніч. У мене також номер на двох та й ліжко величезне. Може, й треба було б узяти з собою Віру? Хоч, може, вона так собі патякала, дуріла?

Я зітхаю, п’ю апельсиновий «фреш», поглядаю на сусідів по цьому курортному комплексі. Усі кайфують на повну котушку, а я тільки наполовину: море, сонце і халява.