Остання любов президента

98

Київ. Вересень 2004 року.

Я навіть не знаю, як змалювати цей дивний і водночас важкий стан, коли жодна думка не обмірковується до кінця, коли голова перетворюється в емальовану миску, над якою встановили допотопну м’ясорубку. До цієї м’ясорубки жбурнули цілком логічні, чітко і вербально позначені побоювання й здогади. Потім перемололи, але в миску, вірніше, в мою голову, нічого не потрапило.

«Ні, — міркую я. — Я зателефоную до нього і попрошу зачекати до народження близнюків...»

I от я дзвоню Догмазову, розповідаю йому про найближчі сімейні плани.

— Гаразд. — У його голосі відчувається цілковита байдужість. — Працюйте поки що там само. Якщо знадобиться, я вас знайду.

I я подумки поставив хрест на моїй міністерській кар’єрі. Тепер сиджу і дивлюсь на свій робочий стіл, з яким уже розпрощався. Я навіть не знаю, що маю тепер робити.

— Сергію Павловичу. — В кабінет зазирає Нілочка. Оченята світяться. На ногах нові туфлі й блискучі колготи «кольору шампанського». — Можна до вас на хвилинку?

Я не заперечую. Мені потрібно відволіктися.

Нілочка присідає навпроти.

— Сергію Павловичу, — щебече вона. — В мене у п’ятницю новосілля... Благаю вас... Приїдьте... Без вас це не буде свято... Це ж ви...

— А де купила? — запитую я.

— На Севастопольській площі.

— Однокімнатну?

— Ні, — радісно хвалиться вона. — Дві кімнати... Пощастило!

— Нехай тобі щастить і надалі! — Я цілком відвертий у своїх словах.

— Поки я поруч з вами, буде щастити! — впевнено бринить її голосок.

— Звідки така впевненість?

— Я ходила до ворожки.

День промайнув швидко. Після розмови з секретаркою та двох бесід з колегами я покірно повертаюся до виконання обов’язків замміністра. Дивно, що ніхто, навіть Нілочка, не помітили, що добру половину дня я був як порожня трилітрова банка, з якої вилили все, що було там раніше, а нічого нового не залили.

— Ну як? — зустрічає мене запитанням Світлана.

— Ніяк, — зітхаю я. — Пообіцяли зателефонувати. Нам слід обміркувати дату вильоту.

— Лікар сказав, що найпізніше — через тиждень. Потім буде небезпечно.

«От і добре, — думаю я. — Не києм, то палицею. Міністр усе знає про майбутні пологи Світлани. Гадаю, що проблем не буде».