Чернігівська область. Село Глухівка. Серпень 2003 року.
Шоста ранку. Після нічної зливи усе повітря просякнуте озоном. Дихати — саме задоволення. Ми з мамою сидимо у старому «опелі». Дверцята машини відчинені. Але на брамі будинку-інтернату №3 для душевнохворих ще висить замок. Принаймні для відвідувачів. Душі хворих ще сплять, і сторонніх просять не турбувати їх до сніданку. Сніданок уже напевне вариться. П’ятеро маленьких жіночок невизначеного віку вже пройшли на територію. Їх пропустив охоронець через будку-прохідну, що вмонтована між брамою та бетонною огорожею.
— Треба було виїжджати пізніше, — кажу я мамі.
Вона зітхає. Нахиляється уперед та дістає з сумки, що стоїть під ногами, м’який пакет кефіру. Відриває кутик та прикладає отвір до губ. Потім передає пакет мені.
— Я щоразу боюся, що не встигну, — каже вона нарешті. — Дай Боже, щоб ти цього не зрозумів!
Я слухаю і справді не розумію, що вона має на увазі. Дмитро ніби фізично здоровий. Це його душа хвора. Мама, звичайно, вже старенька — сімдесят п’ять років. Але на здоров’я не скаржиться!
— Ти, до речі, міг би узяти кращу машину, та з водієм! — Вона повертається та дивиться на мене критичним поглядом — червона кофта, довга чорна спідниця.
— А ти могла б одягатися краще, — відрізаю я. — I якби я взяв машину з водієм, то все міністерство знало би, що я маю брата у божевільні!
О дев’ятій годині ранку нам дозволяють пройти на територію. Насамперед я заходжу до головного лікаря й залишаю та столі конверт із сотнею доларів та свою візитівку.
— Виникнуть якісь проблеми — телефонуйте!
Він киває. В його очах — вдячність.
— Ви на скільки днів його забираєте?
— На тиждень.
Мама з Дмитром уже надворі. Вона щось говорить, а він повернув обличчя до сонця та примружив очі.
Я роззираюсь навсібіч і раптом бачу молоду жінку в дивному фіолетовому халаті. Волосся доглянуте. Обличчя дивовижної краси. Тонкий профіль. Витончена. На ногах — сріблясті вірменські капці зі загнутими догори носками. Розгублений погляд.
Я спостерігаю за нею з жадібною зацікавленістю. А вона повільно йде по траві. Зараз вона наближається, але ще кілька хвилин — і пройде мимо. Ці люди тут нагадують мені космічні супутники — кожний йде своїм курсом повз зірки та планети, і рух кожного — безкінечний.
Я ступаю до неї крок і неголосно запитую: «Як вас звати?»
Її погляд завмирає. Вона зупиняється. Дивиться на мене трішки спантеличено.
— Валя, Валя Віленська.
Я мовчу, і вона стоїть поруч та мовчить, ніби чекає, що я продовжу розмову. Але про що я можу в неї запитати? I поки я гарячково думаю, вона відвертається й продовжує свій рух по траві.
— Я зараз повернуся! — кричу я мамі й знову заходжу в адмінкорпус.
У кабінеті головного лікаря відвідувачів немає. Крізь вікно вривається яскраве сонячне світло. На стіні над столом — портрет Тараса Шевченка. На столі розкрита папка з підшитими документами і склянка чаю. Він піднімає на мене погляд.
— Щось забули?
— Тут у вас дівчина, Валя Віленська, — кажу я. — Хто вона?
— Легка форма шизофренії. — Головний лікар знизує плечима. — До неї раз на місяць приїздить сестра. Теж красуня.
— Санітари її не ображають? — раптово для самого себе запитую я.
— Що ви? Ми за цим стежимо.
Білий халат головного лікаря й фіолетовий халат Валі Віленської залишаються на території будинку-інтернату. А ми у старенькому «опелі» їдемо назад у Київ. На задньому сидінні сидить щасливий Дмитро.
— Дорогою де-небудь пообідаємо, — каже мама. Потім обертається до брата: — Що вам давали на сніданок?
— Вівсянку з варенням.
— Як в Англії! — кажу я усміхаючись.
— А ми будемо рибалити? — запитує Дмитро. — Ти ж обіцяв минулого разу.
— Будемо, будемо! На лимані знаєш як клює! Закинув і відразу витягнув!
Я дивлюсь на нього у дзеркальце. Бачу його посмішку й думаю: «Добре влаштувався! Немов уклав угоду з життям про взаємне невтручання!»