Остання любов президента

28

Чернігівська область. Село Глухівка. Серпень 2003 року.

Шоста ранку. Після нічної зливи усе повітря просякнуте озоном. Дихати — саме задоволення. Ми з мамою сидимо у старому «опелі». Дверцята машини відчинені. Але на брамі будинку-інтернату №3 для душевнохворих ще висить замок. Принаймні для відвідувачів. Душі хворих ще сплять, і сторонніх просять не турбувати їх до сніданку. Сніданок уже напевне вариться. П’ятеро маленьких жіночок невизначеного віку вже пройшли на територію. Їх пропустив охоронець через будку-прохідну, що вмонтована між брамою та бетонною огорожею.

— Треба було виїжджати пізніше, — кажу я мамі.

Вона зітхає. Нахиляється уперед та дістає з сумки, що стоїть під ногами, м’який пакет кефіру. Відриває кутик та прикладає отвір до губ. Потім передає пакет мені.

— Я щоразу боюся, що не встигну, — каже вона нарешті. — Дай Боже, щоб ти цього не зрозумів!

Я слухаю і справді не розумію, що вона має на увазі. Дмитро ніби фізично здоровий. Це його душа хвора. Мама, звичайно, вже старенька — сімдесят п’ять років. Але на здоров’я не скаржиться!

— Ти, до речі, міг би узяти кращу машину, та з водієм! — Вона повертається та дивиться на мене критичним поглядом — червона кофта, довга чорна спідниця.

— А ти могла б одягатися краще, — відрізаю я. — I якби я взяв машину з водієм, то все міністерство знало би, що я маю брата у божевільні!

О дев’ятій годині ранку нам дозволяють пройти на територію. Насамперед я заходжу до головного лікаря й залишаю та столі конверт із сотнею доларів та свою візитівку.

— Виникнуть якісь проблеми — телефонуйте!

Він киває. В його очах — вдячність.

— Ви на скільки днів його забираєте?

— На тиждень.

Мама з Дмитром уже надворі. Вона щось говорить, а він повернув обличчя до сонця та примружив очі.

Я роззираюсь навсібіч і раптом бачу молоду жінку в дивному фіолетовому халаті. Волосся доглянуте. Обличчя дивовижної краси. Тонкий профіль. Витончена. На ногах — сріблясті вірменські капці зі загнутими догори носками. Розгублений погляд.

Я спостерігаю за нею з жадібною зацікавленістю. А вона повільно йде по траві. Зараз вона наближається, але ще кілька хвилин — і пройде мимо. Ці люди тут нагадують мені космічні супутники — кожний йде своїм курсом повз зірки та планети, і рух кожного — безкінечний.

Я ступаю до неї крок і неголосно запитую: «Як вас звати?»

Її погляд завмирає. Вона зупиняється. Дивиться на мене трішки спантеличено.

— Валя, Валя Віленська.

Я мовчу, і вона стоїть поруч та мовчить, ніби чекає, що я продовжу розмову. Але про що я можу в неї запитати? I поки я гарячково думаю, вона відвертається й продовжує свій рух по траві.

— Я зараз повернуся! — кричу я мамі й знову заходжу в адмінкорпус.

У кабінеті головного лікаря відвідувачів немає. Крізь вікно вривається яскраве сонячне світло. На стіні над столом — портрет Тараса Шевченка. На столі розкрита папка з підшитими документами і склянка чаю. Він піднімає на мене погляд.

— Щось забули?

— Тут у вас дівчина, Валя Віленська, — кажу я. — Хто вона?

— Легка форма шизофренії. — Головний лікар знизує плечима. — До неї раз на місяць приїздить сестра. Теж красуня.

— Санітари її не ображають? — раптово для самого себе запитую я.

— Що ви? Ми за цим стежимо.

Білий халат головного лікаря й фіолетовий халат Валі Віленської залишаються на території будинку-інтернату. А ми у старенькому «опелі» їдемо назад у Київ. На задньому сидінні сидить щасливий Дмитро.

— Дорогою де-небудь пообідаємо, — каже мама. Потім обертається до брата: — Що вам давали на сніданок?

— Вівсянку з варенням.

— Як в Англії! — кажу я усміхаючись.

— А ми будемо рибалити? — запитує Дмитро. — Ти ж обіцяв минулого разу.

— Будемо, будемо! На лимані знаєш як клює! Закинув і відразу витягнув!

Я дивлюсь на нього у дзеркальце. Бачу його посмішку й думаю: «Добре влаштувався! Немов уклав угоду з життям про взаємне невтручання!»