Київ. Грудень 2015 року.
Щойно розпочалися народні гуляння, як про святого великомученика Володимира забули. Шуму враз поменшало, але я розумів, що цей затишок — явище тимчасове. Перед буревієм. А от яка буде буря, і з якого боку вона почнеться? Про це наші метеорологи навряд чи скажуть.
На честь католицького Різдва я прийняв у себе посла Ватикану нунція Григорія. У затишній, майже скорботній обстановці ми обмінялися подарунками. Відбувалося все це в Марийському палаці, в залі прийомів біля прикрашеної блакитної ялинки.
Нунцій непогано розмовляв російською і, дочекавшись миті, коли помічник і офіційний перекладач відвернулися на секунду, прошепотів: «Стережіться волхвів, що приносять дари!»
Я кивнув. І лише тоді, коли він пішов, я замислився: кого це він мав на увазі? Сьогодні ніхто, крім нього, мені дари не приносив. До того ж його дар був символічним і зовсім не особистим: картина шістнадцятого століття зі зображенням площі Святого Петра у Римі.
Близько дванадцятої я повернувся на Банкову і викликав до себе Колю Львовича. Той увійшов пружною ходою, переповнений по саму маківку почуттям власної гідності і значущості. В руках — коричнева шкіряна папка.
Я кивнув йому на диван майора Мельниченка. Він гепнувся туди задом, закинув ногу на ногу.
— Поки що тихо, — промовив він, розкриваючи папку. — Ось це, що ви просили!
Він підвівся, поклав переді мною кольоровий аркуш і знову всівся на диван.
— Що це таке?
— Кольорова ксерокопія фотографії зі спальні Майї Володимирівни.
— Добре, а по суті?
— По суті? Я все зрозумів. Росія вирішує свої проблеми. Адже в них незабаром президентські вибори. От вони і розкололи ліву опозицію. Дуже хитрий хід! Бажаєте мати святого вождя — йдіть у християнські партії, які входять у пропрезидентську більшість, не бажаєте — йдіть на хер! Бо вождь легалізований церквою і вже проголошений «захисником усіх сірих, убогих і ув’язнених». До речі, іконописні майстерні Печерської лаври отримали вчора ввечері замовлення із Загорська на двадцять тисяч ікон святого великомученика Володимира! А в нас усе тихо. Свята скінчаться під кінець січня, доти люди звикнуть до нового святого і не звертатимуть на нього уваги.
— То що, жодних проблем? — з недовірою поцікавився я у самозадоволеного голови адміністрації.
— Та ні, що ви, пане президенте! Без проблем не буває!
«Звичайно, — подумав я. — Якщо не буде проблем, то на хер ти мені тут такий потрібен?!»
— Українська православна церква виступила із заявою, у якій не визнає нового святого і забороняє своїм прихожанам торкатися думками чи губами його ликів.
— І що це може викликати?
— Подальший розкол православ’я. Але для країни в цілому тут немає нічого страшного. Чим більше церква матиме внутрішніх проблем, тим менше лізтиме у справи державні.
— А ти мудрий, — зітхнув я. — А що в нас там діється з експериментом видачі паспортів?
— Усе нормально. Експеримент поширили на п’ять областей і Республіку Крим. Майбутній громадянин сам визначає, в якій із запропонованих церков він бажає стати повноцінним громадянином України. Але татари стали гальмом. Ми не затвердили тексту клятви громадянина кримськотатарською мовою. А вони самі не хочуть його переробляти.
— А що там негаразд?
— У клятві немає жодного слова про Україну, а лише обіцянка бути добрим мусульманином і жити за Кораном.
— Нехай цим займається Микола!
— А він у санаторії, — усміхнувся Коля Львович.
— Я теж хочу в санаторій, — зізнався я, підтягуючи до себе з середини столу ксерокопію кольорового фото серця в розкритих грудях. — У кардіологічний...
Я залишив ксерокопію під настільною лампою і клацнув вимикачем. Лампа спалахнула й відразу ж замиготіла. І від цього мерехтіння дійсно заболіло серце. Я перевів питальний погляд на голову адміністрації. Вся його сьогоднішня пихатість умить зникла.
— А я думав, що ти вирішив цю проблему? — я кивнув головою на лампу.
— Я вирішив... Це щось інше! Напевно, контакти...
— Ану увімкни світло в кабінеті! — наказав я йому холодно.
Коля Львович підвівся, потягся рукою до стіни. Клацнув вимикач, і під стелею затремтіла дешева електрика.
— Ти що, взявся довести мене до інфаркту? — Я повільно підвівся з-за столу. — Так, швидко до Казимира, і щоб через півгодини все було в нормі, інакше я на п’ять хвилин скасую Конституцію і демократію, щоб навести у цьому безладі лад силою!
Від Колі Львовича на дивані майора Мельниченка залишилася лише вм’ятина. В мене дійсно боліло серце. Я дивився на ксерокопію фотографії, дивився на це бідне й не таке вже й здорове на вигляд серце, сфотографоване, мабуть, на згадку перед тим, як груди закриють і зашиють наглухо.
Викликав помічника. Попросив розшукати мені хірурга, який робив операцію з пересадки серця. Розшукати і привести.
Після цього приліг на диван майора Мельниченка та задрімав.