Остання любов президента

151

Київ. 14 квітня 1992 року. Вечір.

Здається, я розуміюся на людях. Раніше я не помічав у собі цієї якості, але той факт, що мій план спрацював на усі сто, примусив мене замислитися про свої здібності.

Так, ми викликали «швидку». Буквально через п’ятнадцять хвилин до моїх дверей подзвонили. Я зустрів на порозі та провів до кімнати молоду жінку-лікаря та санітара.

— Ви хворий? — запитала жінка в отця Василія.

Батюшка знітився, і поглянув на мене.

— Він помер, — почав я роз’яснювати, але минуло ще кілька хвилин, поки жінка-лікар та санітар почали щось розуміти.

Понад усе я боявся жінки. У неї був дуже благополучний вигляд. Очі підфарбовані, нігті з манікюром, вії подовжені. Коротше кажучи, фарбована білявка — найпримхливіше створіння з усіх можливих. Принаймні, так я міркував до цієї миті.

Але помилився. Згодом вони не відмовилися і від кави з коньяком. Сума у двадцять тисяч купоно-карбованців їх цілком влаштовувала.

— Звідки везти? — уточнив санітар.

— З Берківців на Труханів. Але там ще від мосту буде чотириста метрів, — пояснив я.

Санітар перезирнувся з жінкою.

— Я вийду на хвилинку, переговорю з Петром!

Я зрозумів, що Петро — це водій, найголовніша постать у цій справі.

Санітара не було близько п’яти хвилин, та коли він повернувся, з його вигляду було зрозуміло: треба поспішати!

I ми поїхали.

П’яного Сєву знайшли досить швидко. Він сидів під накриттям на одному з уже доведених до ладу пам’ятників.

— А! Ви за євреєм? — впізнав мене Сєва. — Забирайте його!

Забрати шматок граніту з обличчям Давида Ісааковича виявилося нелегкою справою. Уп’ятьох ми завантажили його на тачку, яку позичили отут, докотили, притримуючи з обох боків, до «рафика».

На місто падав мокрий сніг, і до мосту ми їхали довго. Після мосту водій почав вимагати доплати. Ми підняли суму до тридцяти тисяч, і «швидка допомога» поповзла на міст.

Найцікавіше те, що сніг не падав на Труханів. Там сніг лежав лише під деревами. I водій, біля якого я присів, щоб показувати дорогу, жодного разу не обурився. «Рафик» з’їхав з асфальту на алею, що йшла праворуч, паралельно до берега, і таким чином ми доїхали майже до самої могилки. Залишалося близько сотні метрів. З цієї сотні водій проїхав третину, а потім вперся рогами та сказав, що далі — жодного метра!

Ми вивантажили пам’ятник зі «швидкої». Потім учотирьох відкантували його до могилки. Лише жінка залишилася сидіти у мікроавтобусі із замисленим виразом обличчя. Санітар, та й сам водій старанно допомагали нам з отцем Василієм.

— Назад підвезти? — запитав санітар, коли пам’ятник завмер в узголів’ї могили.

— Ні, — відповів батюшка. — Ми трішки посидимо.

Водій із санітаром взяли тридцять тисяч купоно-карбованців та попленталися у сутінках до мікроавтобуса «швидкої», який світився зсередини.

А ми постояли біля щойно встановленого, втисненого у м’яку піддатливу весняну землю пам’ятника, та побрьохали розмоклою стежиною у напрямку мосту.

— Треба буде сюди навідуватися, — сказав отець Василій. — А ближче до літа укріпимо його. Потрібно лише дізнатися: як? Може, цементом?

Він озирнувся до мене. Але усі мої пізнання у будівельній справі обмежувалися двома видами цегли: силікатною та вогнетривкою. При цьому я не був упевнений на сто відсотків, що силікатна цегла не може бути одночасно вогнетривкою.