Остання любов президента

59

Київ. Березень 2004 року.

Усю ніч під моїм вікном вили коти. Може, якби це були собаки, їхнє виття не дало б мені виспатися. Але котячий спів просто навіював у мою дрімоту конкретні думки, і я легко, ніби ненавмисно, відгонив ці думки з одного краю своєї підсвідомості на інший.

А вранці, коли моя італійська кавоварка зашипіла, вприскуючи у кухонне повітря аромат арабіки, зателефонувала Світлана.

— У мене новини, — дуже серйозно промовила вона.

Я приготувався до ділової розмови, гадаючи, що вона матиме пряме відношення до подальшої сплати рахунків зі швейцарської лікарні для Дмитра та Валі.

— Я ходила на УЗД. — Вона витримала паузу. Достатню, щоб я повністю перекинувся на її новини, які, здається, тепер ставали й моїми новинами. — У мене двійня...

Вона знову сказала «у мене»! Я скривив губи. Невже їй так подобається підкреслювати свою незалежність від мене? Чи незалежність цієї двійні від мене?

— Вітаю! — прошепотів я у слухавку. — Відсвяткуємо?

— Це ще не все. — Її голос прошелестів м’яким шовком. — Валя також чекає дитину.

— Хто?

— Дмитро і Валя, твій брат і моя сестра.

— Ввечері о сьомій підійде? — У моєму роті раптом пересохло, і я перейшов на шепіт. — У «Дежа в’ю».

Вона погодилася.

Надвечір закрапав дощик, і бруківка перед Оперним театром заблищала чорним перламутром мокрих камінців. Водія я відпустив додому. Мені завжди було неприємно усвідомлювати, що, поки я десь отримую задоволення, він сидить у машині і в кращому випадку читає Дарію Донцову. Звичайно, неписані правила зобов’язують водіїв службових BMW і «мерсів» кататися за принципом «куди пошлють» і чекати під рестораном чи клубом хоч до ранку. Та що мені до неписаних правил? Я виконую з них лише ті, які мене влаштовують.

— Вона тобі дзвонила? — запитав я, присівши за столик і замість привітання поцілувавши Світлану в губи.

— Так. I знаєш, у нас однаковий термін вагітності.

— Значить, — посміхнувся я, — значить, ти й вона понесли в одну і ту ж ніч, у ніч після весілля.

Світлана кивнула.

Офіціант приніс пляшку «Moet» і два келихи.

Мій настрій миттєво покращився. Коли Світлана сама, прийшовши трішки раніше, вирішила, що ми будемо пити, то побоюватись її кепського настрою не потрібно.

— У тебе чудове намисто! — Я звернув увагу на її намисто,на бордову кофтину, на каблучку з маленьким діамантом на середньому пальці правої руки. Світлана завжди вдягалася залежно від свого настрою. Сьогодні вона любила себе і світ.

Я витяг із кишені піджака маленький згорток у яскравій подарунковій упаковці. Ще раз здивувався, наскільки ефемерна й невагома нинішня модна жіноча білизна. Ці трусики смарагдового кольору справді важили менше, ніж пакувальний папір.

— Це тобі!

Вона взяла невагомий прямокутничок на долоню. Хитро посміхнулася — напевно, здогадалася. Сховала в сумочку. Підняла келих.

— За тебе! І за двійнят! — неголосно проспівав я, піднявши свого келиха назустріч її келиху.

Брют виявився занадто вишуканим на смак. Це був саме той випадок, коли принаймні пляшка шампанського повністю відповідала нагоді нашої зустрічі. А от що ж до смаку — ні. Мій смак не був настільки аристократичним, хоч я й навчився дурити всіх, і самого себе, поїдаючи дорогий і вишуканий харч і попиваючи такі ж напої із напускним виразом надзвичайного задоволення на обличчі.

— Пробач за банальне запитання. — Світлана вперлась у мене поглядом. — Ти не нащадок письменника Буніна?

Я посміхнувся.

— Ні. Це прізвище дав батькові директор дитячого будинку в Сибіру. Батько потрапив у поїзді під бомбардування. Їх евакуйовували. Батьки загинули, документів ніхто не шукав. Нічийного, безіменного хлопчака відправили в дитячий будинок, а там директором був колишній учитель літератури. У батька серед друзів у дитячому будинку були і Горький, і Островський.

— Гарна історія. — Задумлива посмішка додала Світланиному погляду доброти.

— У мене багато гарних історій, — кивнув я. — А от найгарніша, мабуть, нещодавно у Лейкербаді...

Моя рука, постукуючи пальцями, дотяглася до її руки. Наші пальці зустрілися.

— Переїжджай до мене! — Я нахилив голову й спробував зробити свій погляд покірливим та благаючим.

— Давай трішки почекаємо. — Світлана забрала свою руку та знову підняла келих.

— По тобі не видно, що ти любиш дітей! — сказала вона.

— А по тобі не видно, що ти любиш мед. Та й по мені багато чого не видно. Але дітей я люблю.

— Давай вип’ємо за Валю і Дмитра! — Вона на мить опустила погляд на відбиток губної помади на краєчку келиха. — Мені здається, тільки вони можуть бути по-справжньому щасливими.

Коли ми вийшли надвір, дощ уже закінчився. Було вже зовсім темно. Повз нас миготіли жовті фари машин. Я підняв руку — і одна пара фар, як вірний пес, спинилася саме перед нами.

— Ой, я забула парасольку! — вигукнула Світлана, коли машина вже під’їжджала до мого будинку.

Я витяг мобільний і, дізнавшись через 09 номер ресторану, зателефонував і попросив знайти парасольку і залишити її у гардеробі. Парасольку знайшли відразу, і ця дріб’язкова удача лише додала Світлані доброго настрою.