Остання любов президента

108

Київ. Грудень 2015 року.

Побоювання Колі Львовича далися взнаки вже наступного дня. Компартія України разом із неокомуністами та неокомсомолом від самого ранку закидали посольство Російської Федерації квашеними яблуками й помідорами. Розпочали пікетування, але близько одинадцятої на допомогу росіянам прийшла Українська Партія Трудового Православ’я. Понад тисячу «трудовиків» узяли будинок посольства в подвійне оточення. Дехто приніс саморобні ікони з ликом новоспеченого великомученика Володимира. Співали псалми, молилися за його вічну пам’ять й інших жертв іудеїв. На Подолі почався мітинг Конгресу єврейських общин з вимогами змінити формулювання Синоду.

О дванадцятій годині я, відклавши усі зустрічі, зібрав на Банковій силовиків і зажадав негайного наведення порядку.

— Цілковиту мобілізацію сил! Усіх нестійких — під контролювання. Мерові Києва... — Я озирнувся, серед знайомих облич мера не було. — До речі, де він? — Я зупинив свій погляд на Колі Львовичу: — Знайдеш його і передаси: від завтрашнього ранку закрити для транспорту центр і район Російського посольства, організувати народні різдвяні гуляння, виступи колективів самодіяльності та всяку подібну лабуду! Всі пивоварні й горілчані заводи взяти за спонсорів святкувань. Щоб до старого Нового року країна не просихала! Зрозуміло? Не просихала, але поводилася пристойно! І щоб жодної НС, жодного серйозного злочину! Зрозуміло? Генерале Філін, усю верхівку кримінального світу — на Канарські острови за їхній же рахунок! Зрозумів?

Генерал слухав і кивав головою. Інші «кивали» очима.

Коли засідання скінчилось, я підкликав Колю Львовича та тихенько в нього запитав:

— Як ти гадаєш, весь цей фокус із канонізацією Леніна був розрахований на нас?

— На всіх, — прошепотів він, — але для нас він набагато небезпечніший, ніж для всіх інших!

— Послухай-но! Я даю тобі карт-бланш. Збирай нагальний комітет із протидії провокаціям. Працюватимеш тихо і неофіційно. Жодного висвітлення в ЗМІ. Коли що — відразу до мене. Я поговорю зі Свєтловим. Він вам допомагатиме.

— Свєтлова не треба, — почав благати Коля Львович.

— Чому?

— За ним слідкує безліч різних сил. Він виведе на наш комітет і росіян, і неросіян!

— Так?! Гаразд! Тоді працюй самотужки! Завтра вранці чекаю тебе з планом дій!

Як тільки я залишився сам, якась невимовна важкість лягла мені на плечі, і я звалився на диван майора Мельниченка. На мене тиснули сумніви і розгубленість. Мені здавалося, що спокій назавжди залишає моє і без того тривожне життя.

На вулиці йшов сніг. Крупний і лапатий. На вулиці була безрадісна зима, але тільки я помічав її безрадісність. Усім іншим, здавалося, вона подобалася.

— Вам треба відпочити, — біля самого вуха прошелестів помічників голос.

Я перелякано розплющив очі. Лаятись і кричати на нього в мене не було ні сил, ні бажання.

— Виклич машину. Поїдемо на Десятинну.

— Буде виконано. Тут вам конверт від генерала Свєтлова.

Я взяв конверт, дістав звідти записку розміром із чверть стандартного аркуша.

«Пане президенте! Погані новини краще передавати через когось. Вашого спеціаліста зі стресу знайшли повішаним у лісі під Луцьком. Якби не зав’язані за спиною руки, можна було б вважати, що це самогубство.

Завжди радий Вам служити».

«От і маєш, — журно подумав я. — Вже більше я ніколи не дізнаюся, який зв’язок між городом під Тернополем, моїм стресом і трансгенною картоплею!»