Остання любов президента

61

Київ. Березень 1985 року.

Півдня я вештався замерзлим Подолом. То зайду в «Бахус» погрітися склянкою, то в кафе на Братській. Настрій був не дуже. Хотілося пригод. Випадкове знайомство з якою-небудь простенькою дівчиною теж згодилося б. Для непростенької мені бракувало коштів. Що таке п’ятірка? Звичайно, і п’ять карбованців можна було б розтягти навіть на п’ять днів, але від цього не було б ніякого задоволення. Що таке морквяні котлети за ціною 12 копійок за штуку в дієтичній їдальні на Леніна, я вже знав, але мене завжди тягло до м’яса, до м’ясних котлет. А де починалося м’ясо, там закінчувалися гроші. Принаймні мої. Випрошувати гроші в матері також остогидло. Звичайно, якби пішов учитись, тоді б і особливо випрошувати не знадобилося. Сама би давала. Плюс стипендія. Але куди? Адже треба вибрати таке, щоб і професія майбутня не була нудною, та й учитись, щоби не було важко. Хоча у нас головне — освіта. А працювати потім можна і не за фахом. Он мама за фахом — смішно сказати — токар. А працює начальником відділу постачання величезного заводу! Але це, в принципі, називається кар’єрним зростанням. Мені таке не загрожує.

Я виходжу на Нижній Вал. Руки у кишенях шуби зі штучного хутра. На голові каптур. Мотузки каптура я настільки міцно стягнув, що з боку мене легко сприйняти за ескімоса. Обличчя зменшилося до розмірів великого яблука, і вузькі очі.

Тут неподалік є пункт прийому макулатури. Там працює приймальником рудий Сеня. Він живе в сусідньому будинку, тож коли нап’ється, жінці доводиться недалеко його тягти. Жінка в нього міцна. На півголови вища за Сеню, удвоє охватніша. Хоча товстою я її не назвав би. Радше Сеню можна назвати худорлявим.

Я вдихаю морозне повітря, спинившись біля знайомого крізного двору. У дворі приймальний пункт Сені. Піти чи не піти? Поталанить чи не поталанить?

Із Сенею в мене щось на кшталт лотереї. Тобто для нього — зайва троячка, а для мене — лотерея. Я даю йому троячку, і він дозволяє мені кілька годин ритись у пачках макулатури й брати собі все, що я вважу за потрібне. Ну, за потрібне я вважаю все, що в мене купить букініст. Адже тут, недалеко. На Костянтинівській. Буває, звичайно, таке, що я й без букініста можу продати. Одного разу знайшов два томи Александра Дюма! В мене їх просто з рук вихопила якась дама. За червінець.

Я згадую про ці два томи й заходжу в крізний двір.

Приймальний пункт макулатури нічим не відрізняється від звичайного цегляного смітника. Хоча ні, відрізняється. Тут запах пристойніший. Пахне лише паперовою сирістю. Вона дратує тільки з незвички.

Сеня сидить на стільці. Праворуч — стара тумбочка, на якій стоїть порожня гранчаста склянка та недоїдений бутерброд з лікарською ковбасою. Просто перед ним на бетонній підлозі масивна вага синього кольору.

— О, привіт! — каже він, піднявши на мене червонуваті очі. — Що, сумно без книжок?

— Угу! В тебе буде два карбованці здачі?

Я показую йому п’ятірку.

— Я зараз розміняю. Тут недалечко, у чоботаря. Але ти тут дивись, щоб без мене сюди ніхто!

Він поспіхом іде, затиснувши в долоні мою п’ятірку.

Я зазираю за тумбочку. Там стоїть напівспорожнена пляшка «Московської». Витягаю, наливаю грамів зо п’ятдесят у його склянку. Одним духом вливаю горілку у горлянку, і вона мчить туди, вниз, у мою утробу, на ходу зігріваючи своїм вогнем мої голодні нутрощі.

Тепер можна й до роботи! Я зазираю в забите пачками макулатури приміщення. Кайф! Просто якийсь Еверест з журналів, книг та газет! Кіліманджаро!

За годинку я задоволений спускаюся з макулатурної гори вниз, до ваги й повеселілого Сені. Склянка на тумбочці повна, поруч нарізана ліверна ковбаса й дві булочки за три копійки.

— Ну що? — запитує він.

Я акуратно опускаю на бетонну підлогу величенький стос книжок. Власне, книжки на поверхні стосу, а замість підносу я використовую дві підшивки «Ниви» за 1904 та 1907 роки.

Сеня бере до рук верхню книжку, мружить очі.

— «Собака Баскервілів»? — дивується він вголос. — Хіба ти цікавишся собаками?

— Так, — кажу я. — Навіть завести хотів, але мати не дозволила.

Сеня розуміюче киває.

— Я також хотів пуделя завести, та Анька сказала, що мене разом з собакою з дому на хер вижене.

Анька — це його жінка. Теж руда, тільки рудий колір їй личить, а от Сені руде волосся — як корові сідло.

— А два карбованці? — нагадую я йому про здачу.

Він неохоче лізе в кишеню свого ватяника. Дістає два зіжмакані папірці, мне їх у руці.

— Слухай, а може візьмеш чвертку й посидимо ще годинку? Он бачиш, скільки ліверної я купив! На трьох вистачить!

— Ні, — категорично кажу я і витягаю з його пальців два карбованці. Його пальці не відразу, але розтискаються, випускаючи гроші.

Вже через півгодини я стискаю у кишені шуби шістнадцять карбованців. Букініст Марик купив у мене обидві підшивки «Ниви» по шість карбованців за кожну, а книжки взяв гуртом ще за два карбованці.

У роті в мене все ще смак книжкової сирості. Я змиваю його по-королівському: кава з коньяком. Святкую свій виграш у макулатурну лотерею. Роззираюсь. У кафе малолюдно. Двоє чоловіків, кілька очевидних студентів, які потай розливали в горнята для кави принесений із собою портвейн. I жодної дівчини, жодної красуні, з якою можна було б розділити мій хороший сьогоднішній настрій.