Остання любов президента

54

Київ. Липень 2015 року.

Коли спиш один на по-королівськи широкому ліжку, сниться одне й те саме. Сниться, що спиш удвох. Та й не спиш, а крутишся, перекидаєш і перекидаєшся. I краще б нічого не снилося, тому що фінал таких снів одноманітний і сумний. Скільки не запліднюй кулак чи простирадло, тебе від того не побільшає, ти не повеселішаєш і не станеш щасливішим.

І невиразні, неприємні думки поповзуть повільно до потилиці, як гусінь, що упала з яблуні. І будеш ти їх думати, будеш уявляти собі якихось жінок, державних хатніх робітниць, які знімають із ліжка ці простирадла. А потім закортить випити коньяку, щоб збитися з думки. Щоб не уявляти собі далі. Ну й що з того, що ти президент. Ти ж від цього не став імпотентом, батьківщина не замінила тобі жінки!

Обережний, але наполегливий стукіт у двері спальні потрапив у мій сон. Розплющуючи очі, я провів долонею по простирадлу під ковдрою — сухе. Значить, приснилося!

— Пане президенте! — Шепіт помічника пролітає метеликом у щілину напіввідчинених дверей. — Прокиньтесь!

— Що таке?

— Міністр внутрішніх справ чекає, генерал Філін! Хвилюється! НС!

— Дай йому кави.

Накидаю халат. Стою кілька секунд над ліжком, і думки мої знову ж таки, вже без усілякого там сну, перемикаються на вічну тему.

Підводжу очі й дивлюсь на стіни спальні. Десь там, за стіною, на якій висить лісовий пейзаж роботи Шишкіна, спить ця, як її, Майя Войцехівська...

Виходжу у вітальню, зупиняюся біля вікна.

З-за моєї спини долинає покашлювання міліцейського міністра. У нього постійний бронхіт — палить, як труба крематорію!

— Ну? — Я впираюся поглядом прямо йому у вічі.

— Пане президенте... навіть не знаю, як доповісти! Викрадено високих урядовців Запорізької держадміністрації. Наперед запланована акція. Але кому це потрібно? Ну, коли б один-двоє, а то відразу тринадцять чоловік. Та й одна з вікна вистрибнула — на смерть...

— Хто?

— Калиновська. Зам із фінансів.

— Далі?

— Я вже наказав відправити найкращу бригаду слідчих. Місто блокували, але ніяких слідів.

— Добре, триматимеш мене в курсі. Наступна доповідь о восьмій ранку!

— Ви маєте залізні нерви! — каже міністр і йде.

У мене все залізне, думаю я, вже не приховуючи усмішки. Спати я вже більше не хочу. Помічник нерухомо, як стовп, стоїть у прорізі подвійних дверей, що ведуть у коридор.

— Машину, — кажу йому я. — Тільки простішу! І холодного шампанського!

Через півгодини чорна «ауді» з сонним водієм підвозить мене до центрального входу в нічний клуб «Ікс». Охорона клубу зробила спробу підійти до машини, але непоказні люди з іншої, моєї, охорони швидко їх зупинили. І я міг спостерігати за втомленими гарними і просто вольовими обличчями відвідувачів, які розходились. Я дивився, пив холодне «Мускатне ігристе» з Нового Світу й думав про прийдешні покоління.

О шостій ранку у віконце машини постукали. Я був готовий послати Колю Львовича дуже далеко, але це був не він. Це був генерал Свєтлов.

— Наші підопічні перетнули українсько-російський кордон, — сказав він. — Для них збудовано санаторій в Уральських горах.

— Сідай! — Я опустив долоню на м’яку чорну шкіру заднього сидіння поруч з собою. — Відсвяткуємо?

Свєтлов втомлено кивнув.

Його простий трудовий кивок був дуже доречним. Жодне слово не змогло б його замінити.

Свєтлов не любив шампанського. Я це знав і вирішив зважити.

— Скажи, Валеро, ти коли-небудь любив по-справжньому? — запитав я, вже коли ми обоє тримали чарки з «Хеннессі» в руках.

— Жінку?

— Так.

— Хотів. Вона не дозволила.

— Дурепа! — вирвалося з мене. — Вибач, звичайно.

— Та ні! — напрочуд спокійно промовив Свєтлов. — Ви, пане президенте, справді маєте рацію. Дурепа! Адже жінка кохає дуже рідко, частіше вибирає з тих, хто любить її. Тоді до неї залицявся один бізнесмен. Він був вищим за мене на півтори голови. Його вбив рекет.

Я покивав.

Ми випили.

— Ти коли-небудь одружишся? — запитав я.

— Я одружений. Маю двох дорослих дітей. Але це всього лише «сімейний стан».

Я був потішений. Свєтлов би цього не зрозумів. Але те, що він розмовляв зі мною на рівних, мене не тільки заспокоювало, а й рівняло з людьми, твердо впевненими у правоті своїх поглядів, симпатій і думок. У собі цієї ночі, а потім і вранці я не був упевнений. Я переховувався за тонованим склом автомобіля. Я був інкогніто. Я уникав красивої незнайомості життя.