Остання любов президента

185

Київ. 31 грудня 2004 року. Вечір.

У супермаркеті біля будинку Ніли я купив пляшку червоного «Артемівського», величезну коробку цукерок, і вже на касі «трійник» презервативів. Рука сама потяглась і взяла коробочку із засобами для безпечного сексу. Лише потім, на виході із супермаркету, я раптом зрозумів — три штучки! Це саме те, що потрібно! I не треба буде ніяких пояснень! Дивно, але сама доля наближала виконання запланованого.

У квартирі Нілочки практично нічого не змінилося. Той самий стіл був сервірований так само, як і минулого разу. Сама Нілочка була одягнута чепурніше. В коротке плаття для коктейлів бордового кольору з косим подолом, короткий бік відкривав стегно. Тілесні блискучі колготи, золотий ланцюжок з кулончиком, сережки. А найголовніше — свіжа зачіска.

— Я така рада, що Ви прийшли! — Вона мало що не захлиналась від щастя. — А то я навіть не знаю! Цілу ніч дивилася б телевізор!

Телевізор ми все одно дивилися. Але спочатку випили її пляшку шампанського, потім мою. I наш настрій так піднявся, що про Новий рік ми згадали тільки завдяки телевізійній заставці з Дідом Морозом і Снігуркою. Про що ми тільки не розмовляли, поки раптом погляд Нілочки не ковзнув екраном телевізора. Ми відразу вимкнули звук, а картинку залишили. Мабуть, заради цього і залишили, щоб потім стрепенутись і ввімкнути гучність.

Усе між нами відбулося напрочуд легко. Ми підспівували Пугачовій і Сердючці, потім почали танцювати. Танці довели нас до спальні, де не було світла. I тут ми разом перейшли на шепіт. Лагідний шепіт у темряві. Поки ми шепотілися, шурхотіло коктейльне плаття, піднімаючись над головою Нілочки, покидаючи до ранку свою власницю.

Незважаючи на сп’яніння від новорічного побачення, я не забув про інструкції спеціаліста з мікроочищення крові й сперми і після кожного нападу пристрасті, трохи полежавши та попестивши ніжну шкіру милої Нілочки, я йшов на кухню, де ховав у холодильник зав’язаний вузлом презерватив, у якому зберігалося безліч здорових і двадцять відсотків дефектних сперматозоїдів, цих невидимих хвостатих істот, які мріють стати людьми.

Вранці Нілочка попросила кави. Я побалував її, але, помітивши, що вона ще не збирається вставати, пошепки попрощався з нею, вибачився за швидкий відхід, і, прихопивши з холодильника свої скарби, тихенько причинив за собою двері.

Новорічний Київ спав. Я, власне, й не знав, котра година. Не знав, поки не знайшов у кишені піджака знятий з руки годинник. Половина одинадцятої! І нікого навкруги. Дорогою іноді проїздять таксі та патрульні машини міліції. «Який день тижня?» — запитую я в себе. «Перше січня!» — відповідає моя голова, зовсім не бажаючи перевтомлюватися.