Остання любов президента

137

Цюріх. 28 жовтня 2004 року. Ранок.

Хтось ніжно трусить мене за плече. Я відволікаюся від сну, в якому намагаюся спуститись Андріївським узвозом. Розплющую очі.

Наді мною стоїть незнайома жінка у білому халаті, з коротко підстриженим каштановим волоссям. З її нагрудної кишеньки звисає годинник-медалька. На обличчі штучна свіжість. Її карі очі дивляться на мене вимогливо й водночас байдуже.

— Бітте, штейен зі ауф! — щось каже вона.

Я опускаю ноги на підлогу. Відчуваю, що щось не так. Опускаю саме туди і свій сонний погляд. Так і є. На ногах лише шкарпетки. А де ж мої дорогі туфлі?

Я оглядаю кімнату. В носі застряг невидимою скалкою знайомий солодкувато-м’ятний аромат.

— Вас іст лос? — запитує жінка.

А я підводжуся на ноги. Нахиляюся та зазираю під диван. Помічаю кілька мокрих слідів від корабельної швабри. Солодкувато-м’ятний запах більше мене не дивує. Мабуть, перед моїм пробудженням сюди знову приходила китайсько-таїландська прибиральниця.

А от і мої туфлі! Стоять акуратно у куті кімнати праворуч від вікна. Я швидко взуваюся. Тепер я можу слухати цю жінку в білому, нехай я не зрозумію жодного слова з того, що вона скаже.

— Ві хабен фюр зі айне шлехте нахріхт, — промовляє вона повільно, дивлячись мені у вічі так, ніби хоче мене загіпнотизувати.

— Соррі, — відповідаю я. — Кайн дейч! Ду ю спік інгліш?

Вона витримує паузу. Потім, зітхнувши, говорить англійською:

— Мені дуже шкода, але ми не зуміли врятувати ваших дітей...

До мене дуже важко доходять її слова. Може, я неправильно її зрозумів? Я прошу її повторити.

Усі сумніви відпадають, вона знову сказала те саме, що й першого разу.

— Що ви хочете цим сказати? — видушую я слова через стиснуте спазмом горло. Мені важко дихати.

— Ваші діти народились о четвертій ранку. Ми відразу перевели їх у реанімацію. У них були проблеми з диханням та серцем. Ми зробили усе можливе. На жаль, іноді медицина виявляється безсилою.

Я роззираюся. Намагаюся зрозуміти: я стою чи сиджу? Несподіване відчуття відсутності тіла лякає мене. Усе ж таки я сиджу.

Я підводжуся. Тепер я вищий за неї на голову.

— Соррі, ай донт андестенд, — прошу я знову повторити сказане. Мій голос хрипкий і негучний.

Жінка знову каже те саме: про те, що іноді медицина є безсилою, про проблеми з серцем та диханням.

— Хто народився? — перебиваю її я.

— Хлопчик і дівчинка, — відповідає жінка в халаті.

— Вони померли? — Мій голос сам переходить на шепіт. Мій голос боїться слів «смерть» та «померли».

Жінка мовчки киває, і у цьому кивкові я, нарешті, бачу присутність співчуття. Її професійне відсторонення, її вміння володіти собою, повідомляючи погані новини, зникають. Вона дивиться на мене вологими від сліз карими очима. Дивиться й мовчить.

— Хлопчик і дівчинка, — повторюю я пошепки. I ніби провалююся кудись униз, звідки ця жінка у білому халаті здається величезним кам’яним велетнем.

А я провалююся все глибше та глибше. Встигаю ще побачити, як вона підносить назустріч погляду циферблат свого годинника, що звисає з нагрудної кишені.

I все. Вона зникає. Все навколо стає великим і починає рухатися. Усе рухається мені назустріч. I я, здається, також кудись рухаюся. Мені гаряче. Гудять ноги, натомлені ходінням у незручному взутті. Я кудись іду. Я бачу звуки, я бачу гудіння машин і автобусів, що мчать повз мене. Вони сірого кольору. А от десь зовсім поруч жовтим птахом пролунав дзвінкий голос дівчини-підлітка, яка щось вигукувала й розмахувала рукою своїй подрузі, котра стояла на протилежному боці вулиці.

Я ніби перебуваю в дитячій трубі-калейдоскопі. Ми всі — всередині неї. І хтось постійно її струшує, від чого я і все навколо змінює свою позу, своє положення. І ми всі завмираємо, доки на нас зверху дивиться допитливе дитяче око. Я не думаю про те, що завдяки дзеркальним смужкам усередині трубки-калейдоскопу це око бачить мене як шматочок мозаїки, що повторюється у кольоровому орнаменті. Я не думаю взагалі. Я більше не вмію думати. Мені дедалі гарячіше й гарячіше. Сонце вже піднялося над озером. Звідки тут озеро? Я озираюсь на ходу. Щось клацає у моїй пам’яті. Щось дзеленькоче над головою. Я озираюся. Бачу як хлопчик у джинсах-кльош та синьому светрі дістає з кишені мобілку.

Праворуч знову глибоке провалля, ніби хтось висмикнув із землі будинок разом із фундаментом, а потім присипав це місце піском. За піском — вода.

Я зупиняюся. Мені настільки гаряче, що от-от покотиться з лоба піт. Під пахвами — неприємна вологість. Я йду по піску. Підходжу до краю води. Пробую воду носком туфлі. Дивно, але я навіть через бразильську шкіру взуття відчуваю, наскільки приємна й прохолодно-освіжаюча вода в озері. Спочатку я заходжу по коліна, а потім йду-йду, і спиняюсь тільки тоді, коли мої плечі опиняються під водою. Холодна вода приємно пестить мою шию.

Я дивлюсь на інший берег. Звідси його дуже погано видно. Саме вода й заважає. Занадто багато води між мною та протилежним берегом.

Вода бере моє тіло у обійми. Їй байдуже, що я одягнутий. Вона відчуває і бачить мене наскрізь. Приємна прохолода розливається руками та ногами. Я ніби набираю вагу. До мене повертається можливість відчути своє тіло. Я піднімаю й опускаю руки. Я, мабуть, усміхаюся цієї миті. Хай там що, але мені дуже подобається це відчуття контролю над своїм тілом, що повернулося до мене.

Я обертаюся до ближчого берега. Дивлюся на вілли та огорожі між ними. Дивлюся на чоловічка, який стоїть на балконі вілли, розташованої праворуч. Він спостерігає за мною. Його обличчя роздивитися звідси неможливо, але він, напевне, здивований. Навколо ніхто більше не купається, незважаючи на яскраве жовтневе сонце. Настільки яскраве, що дивитися на нього неможливо.

Я задираю голову та намагаюся перевірити витривалість свого погляду.

Виходити з води важко. Я знову дивлюся на чоловічка, який спостерігає за мною з балкона. Зараз він тримає у руці телефон. Він, напевно, комусь про мене розповідає.

«Ну-ну, розповідай, розповідай!» — міркую я.

I йду далі вулицею. Незважаючи на втому, на чвакання води в туфлях, я йду швидко. Я кудись поспішаю.