Остання любов президента

139

Київ. Кінець березня 1992 року. Неділя.

Під ногами — каша від учорашнього снігу. Небо напрочуд свіже і синє. Сонце також свіже. Але у мене трішки болить голова. Вчора мене годував і поїв Георгій Степанович, колишній комсомольський вожак Жора. Він повернувся з Америки трішки товстішим і лисішим. Та й пахне від нього солодко, наче від жінки. Але голос і завзяття — ті ж самі.

— Ти мені потрібен. Терміново! — сказав він мені по телефону вчора вранці.

I вже о дванадцятій ми зустрілися під портиком Головпочтамту. Потім засіли в грузинському кафе.

— Ну що, отримав диплом? — запитав він.

— Ні, я ж на заочному.

— Нічого, отримаєш! — усміхнувся він, розливаючи коньяк. — Ти мені потрібен для діла!

— Для якого?

— Будеш директором ресторану закритого типу для банкірів і бандитів. Із гарною зарплатнею і харчами. Згода?

— Але ж я... Я ніколи цим не займався...

— От і почнеш! Вигляд у тебе привітний, довіру викликаєш. Досвід отримав у нашому комсомольському буфеті. Ну, а тут щось схоже, тільки веселіше. Даю тобі двісті баксів на місяць! Вирішуй!

— Двісті?! — сума валить мене з ніг. — Згода!

— Чудово! — Жора б’є своєю долонею по моїй підставленій долоні й відразу ж підносить чарку з коньяком. — Давай! Не хвилюйся! Ресторан виведе в люди мене, а я витягну тебе! Зараз у Києві поважному політикові чи банкірові ніде усамітнитися! У нас завжди так — є з ким, але немає де!

Він регоче. З-за барної стійки за нами пильно, але з люб’язною усмішкою, спостерігає типовий вірмен. У білій сорочці з чорною краваткою-метеликом. Мабуть, він думає, що ми просто напиваємося. Йому не зрозуміти, що мені щойно запропонували зарплатню у двісті баксів. Адже він сам навряд чи на недоливах вина-горілки стільки накраде!

Випили ми з Георгієм Степановичем дві пляшки коньяку, і коли б не пляшка «Советского шампанского», усе було б добре. Але шампанське погано лягає на коньяк. От голова і гуде, хоч я це приховую. Я обіцяв поїхати з мамою до Дмитра і вже майже зібрався. Вже одягнув свою дуту куртку та на годинник поглянув п’ять разів. Вже за чверть дванадцята. Зараз мати повернеться з гастроному, куди вона пішла за лікарською ковбасою, і ми поїдемо. Останнім часом Дмитро тільки лікарську ковбасу і просить. Ніби вона йому допомагає, як ліки! Оце так вигадали назву. «Вчительської» ковбаси чомусь немає. «Інженерної» та «Офіцерської» також. А «Лікарська» — на кожному кроці. Так наче на нас усіх лікарів не вистачає!