Остання любов президента

162

Повітряний простір України. 3 січня 2016 року.

Вчора за вікном спальні держдачі валив сніг. Сніжинки пухкі, великі, повільні. Вони стали білою стіною, загороджуючи від мене море. Я намагався вдивитися якомога глибше, але погляд мій впирався у їхню пухнасту рухливу стіну і далі проникнути не міг. Ось так на Південний берег Криму прийшла справжня зима. А разом із нею — чергові погані новини.

— Послухай, — звертаюся я до Львовича, що сидить у авіакріслі навпроти, — звідки в єдиного національного каналу борг у три мільйони гривень за електрику? Хто в нас зараз прем’єр-міністр? Хто міністр енергетики?

— Прем’єр-міністром зараз міністр екології, а міністр енергетики — Сафронов.

— Яка, в дідька лисого, екологія взимку? — обурююся я. — У бюджеті є гроші на телеканал?

— У бюджеті є, — погоджується Львович.

— Тоді чому не заплатили за електрику?

— У казні немає... Пішли на виплату заборгованості по зарплаті. Шахтарям. Інакше не можна було б увімкнути опалення у великих містах...

— Я нічого не розумію! Як Казимир може подавати позов про визнання національного телеканалу банкрутом?! Як?

— За законом може. Але ж суд в нас національний. Позов прийме, а у відкритті справи відмовить. Я вже уточнював...

— Ану ввімкни! — Я киваю на телевізор, що на кронштейні закріплений до стелі.

Львович кидає погляд назад, на молодого стюарда. Той швиденько підходить, задирає голову до екрана.

— Який канал бажаєте? — звертається до мене.

— УТ-1.

Стюард відходить.

На блакитному екрані випуск новин. Праворуч від ведучої на столі горить свічка. Це, мабуть, символ проблем, що на них звалилися. Адже насправді ніяких сутінків у їхній студії немає. Усе як завжди.

Замість ведучої раптом з’являється заставка-текст: «Головна редакція Першого Національного не завжди погоджується з думками гостей телепередач».

«Це щось новеньке», — міркую я та пильніше вдивляюся у екран.

А на екрані широким планом з’являється обличчя Казимира.

— Дозвольте привітати вас з Новим роком! — бадьоро звертається він просто до об’єктива камери, точніше, до народу. — Бажаю залишити вам усі невирішені проблеми, болячки, неприємності у старому році. Саме там можете залишити й усіх цих політиків та членів уряду, які не виправдали ваших надій. У новий рік — з новою надією! З новими обличчями! З новою вірою у світле майбутнє, у довгождану весну нації! У новому році ми святкуватимемо двадцятип’ятиріччя незалежної України. Ми маємо шанс зустріти це свято в оновленій країні! Оголосимо всенародний імпічмент президентові, який не виправдав сподівань народу!

Львович підстрибує. Вимикає телевізор. Обертається до мене. Його погляд тремтить. Та й руки тремтять. Здається, він увесь тремтить. А я дивлюся на нього та намагаюся зрозуміти: як може зі студії Першого Національного до народу звертатися загальновизнаний ворог уряду та народу, електробарон Казимир? Як? Де Свєтлов? Де усі наші силовики? Куди вони дивляться?!

— Терміново передай у Київ! — наказую я Львовичу. — Через дві години — нарада усіх силовиків. У мене! Зрозумів?

Львович похмуро киває.

Мені стає холодно. Стюард, помітивши мою блідість, відразу приносить теплий плед. Пропонує віскі.

Вперше за довгі роки відчуття холоду виявляється некомфортним, навіть гнітючим. Холод накопичується у тілі, як електрика в акумуляторі під час підзарядки. Особливо гостро холод відчувається на кінчиках пальців ніг та рук, у вухах та носі. Лише серцю гаряче. Серце ніби горить у грудях. У серця — температура. Інша температура. Температура тіла покотилася донизу, а серця — догори.

Я беру склянку-тамблер з віскі. Виймаю з неї пальцями три кубики льоду, та кидаю собі під ноги.

Віскі повільно стікає вниз, у тіло. Стравохід, шлунок, зупинка. Віскі здається мені позбавленим смаку, безалкогольним. На язиці дивний смак, ніби я випив олії.

Підкликаю жестом стюарда.

— Яка температура за бортом?

— П’ятдесят вісім нижче нуля, — відповідає він.

Температура за бортом повністю співпадає з моїм самовідчуттям.

— А ілюмінатори усі закриті? — вже роздратовано запитую я.

— Звичайно, — карбує він, але, не помітивши у моїх очах довіри до своїх слів, жваво проходиться салоном літака, перевіряючи пильним поглядом кожний ілюмінатор.

Знову підходить.

— Я перевірив, усі закриті!

Я двічі киваю. Спочатку стверджувально, мовляв, зрозумів. Потім — можеш йти!

Він відходить від мене на кілька метрів.

Мій погляд занурюється у погаслий екран телевізора. Це звідти дме. Це синій екран заморозив мене! Але що робити? Що з ним можна зробити? Його можна було вимкнути, що вже і зробив Львович. До речі, де він?

— Миколу Львовича сюди! — мій тремтячий голос знову приводить стюарда у рух.

Він поспіхом йде до кабіни екіпажу.

У літаку на диво тихо. Лише двигуни рівномірно гудуть у дикому холоді відкритого неба.