Остання любов президента

169

Київ. 20 травня 1992 року. Ніч.

За вікном розлилося місячне сяйво. Виявляється, сьогодні повний місяць. І місто збадьорене місяцем. У відкриту кватирку постійно влітають якісь голоси, шуми, грюкання парадних дверей.

Ми з мамою сидимо на кухні та міркуємо. Вірніше — вона міркує, а я ліниво роздумую. Іноді вголос. Правда, мої роздуми мама швидко перериває.

— На що вони сподіваються? — запитує вона, трішки нахиляючи голову та дивлячись мені у вічі.

— Адже я з ними розмовляв лише десять хвилин. Залишив їх там та сказав, що прийду вранці.

— Ну от, це перша помилка! Вони ж там не прописані. Ти виказав слабкість!

— До чого тут слабкість? — не погоджуюся я. — Вони ж раніше там мешкали. Що мені залишалося, запропонувати їм переночувати у коридорі? Вони і про смерть старого нічого не знали, гадали, що до нього повертаються! їм немає тепер де жити...

— Так, — погоджується мама. — Нема де. Але ж вони самі вирішили виїхати з Союзу!

— Та немає вже більше ніякого Радянського Союзу!

— Вірно, — замислено погоджується вона. Обсмикує на грудях хатній фіолетовий байковий халат.

Вона сидить під відкритою кватиркою, і я бачу, як протяг ворушить її скуйовджене, пофарбоване хною волосся. Потрібно буде їй сказати, що хною вже зараз ніхто не фарбується. Але я знаю, що у шухляді її шафи в спальні лежить ще зо два десятки пакетиків цієї вічної, яка ніколи не псується, іранської хни.

— Ось що. — Зрозуміло, що вона хоче поставити крапку на нашій сьогоднішній нічній розмові. — Ми завтра разом підемо та будемо з ними розмовляти. Я їм не дозволю виганяти мого сина на вулицю! Йди спати!

Запах квартири раптом видається мені чужим. Можливо, через те, що за час відсутності мій власний запах вивітрився з цих стін. Змінилася формула повітря, яким я давно не дихав. Цим повітрям дихає моя мати, і, звичайно, я не повинен сюди повертатися. Вона ж так і сказала: я не дозволю їм виганяти мого сина на вулицю! Виходить, або кімната у комуналці, або вулиця...