Остання любов президента

205

Київ. Серпень 1992 року.

У кочегарці було тепліше, ніж надворі. Та й гості приходять у футболках і шортах. Викладають на спільний довгий стіл, зібраний з трьох шматків фанери, пляшки, консерви і судки з салатами. На їхніх обличчях — почуття цілковитої свободи. Це хлопці мого віку, а може, навіть молодші, але мені вони чомусь нагадують іноземців. Я намагаюся зрозуміти: звідки це відчуття? Від того, що я прийшов з подарунком — кухонним комбайном за сорок доларів, а вони прийшли з пляшками і чудовим настроєм?

— Тобі допомогти? — запитую я в Мири.

Не можна сказати, що вона не заклопотана святом. I обличчя намальоване, і джинси напрасовані, зі стрілочками. Вбрання їй зовсім не личить. Її станові пасує лише те, що цей стан приховує! I роззирається вона якось незрозуміло, ніби й їй ці гості незрозумілі.

— А мама де? — цікавлюсь я і ловлю себе на тому, що турбуюся про Миру майже по-родинному, ніби це я віддаю її заміж.

— Вона не прийде, — сумно відповідає Мира. — Вітя ж не єврей, він із Молдавії.

— Тільки через це? — дивуюся я.

— Не тільки. Мама сказала, що вона по кочегарках не ходить!

— Кочегарки бувають різні, — заспокоюю я Миру, даючи їй зрозуміти, що ця кочегарка мені подобається.

Мій погляд зупиняється на старому продавленому дивані, що стоїть у кутку просторого приміщення. Він має дуже жалюгідний вигляд. Мабуть, на ньому вони зачали свою майбутню дитину.

Своїм поглядом я перевіряю розміри живота Мири. Її вагітність поки що непомітна.

Віконечка тут лише під стелею, до того ж дуже маленькі. Безліч металевих труб, котли, купа вугілля нам не заважають — вони ніби збоку, біля протилежної торцевої стіни, за хмарою сигаретного диму.

Я дивлюся на Миру. Вона не може відірвати погляду від Віті — патлатого худорлявого парубійка у джинсах і квітчастій «гавайській» сорочці навипуск. Але він, на жаль, не дивиться на наречену. Він теревенить із двома приятелями. Мені кортить її відволікти. Я повідомляю їй те, що до цієї миті тримав у таємниці. Повідомляю про зникнення могили й пам’ятника Давида Ісааковича.

— Це ми його перепоховали, — спокійно каже мені Мира. — На Сирецькому цвинтарі. У нього там мама лежить.

— Скільки ж це коштувало?! — дивуюся я.

— Єврейський Фонд Пам’яті за все заплатив.

Розмова вичерпана. Я, виявляється, переживав, казати їй чи ні, мучився через те, що вирішив не розповідати, а тут усе так просто! Проїхали своїм єврейським бульдозером по минулому Давида Ісааковича, переселили його до колективу, щоб не виділявся! Не дали йому залишитися після смерті таким самим відлюдьком, яким він був при житті! Ми ж бо з отцем Василієм його краще розуміли, ніж ці...

Стіл уже «накритий», люду тупцює чоловік тридцять. Саме час сідати та починати святкувати подію. Лавки, вірніше, дошки, що розташовані на табуретках, вже наготові. Потрібно подати сигнал.

— Гірко! — волаю я.

I бачу на звернених до мене обличчях повне здивування. Я дивлюся на них збентежено, але потім, прослідкувавши у напрямку погляду дівчини, прикрашеної червоними шнурочками, які теліпаються у неї на шиї й зап’ястках, розумію, що вона роздивляється мою краватку, дивиться на неї, як на кобру, що наміряється стрибнути. В її очах — затуманений жах.

«Ну, Миро, ти влипла!» — міркую я і розумію, що треба звідси йти.

Озираюся, дивлюся на молоду. А вимовити не можу нічого. Язик не повертається.

— Гей, хлопаки! — вигукує хтось голосно. — Шампаньйола перегрілася! Потрібно відкрити!

I гості починають усідатися за фанерний стіл, передають одне іншому картонні тарілочки, відкривають пластмасові судки.

«А можливо, вони всі з Молдавії? — міркую я. — Тому й видаються мені іноземцями?»

— Гей, Миро! — гукає свою наречену Вітя, поплескуючи долонею по вільному місцю на лавці поруч.

А я стою і думаю: залишитися чи піти? Стою і не знаю, що маю робити.

— Відкрий-но пляшку, бо в мене не виходить! — дівчина в чорних шкіряних шортах і маєчці простягає мені пляшку горілки.

Я з чималими зусиллями відкручую кришечку й повертаю пляшку дівчині.

— Сідай! Не миготи перед очима! — каже мені весело ця ж дівчина у шкіряних шортах і так само, як Вітя Мирі, поплескує долонею по вільному місцю на лавці. Біля неї.

Я сідаю.

— Щось мені від цієї дурі дах зносить, — скаржиться мені сусід праворуч.

Я погоджуюся. Удаю, що співчуваю. Пропоную йому налити горілки.

— Ти чого? — лякається він. — Не можна змішувати грішне з праведним!

«Гаразд, — міркую я. — «Праведне» я не курю, буду грішити.»

І наливаю собі повний пластмасовий стакан горілки.