Остання любов президента

134

Цюріх. 27 жовтня 2004 року.

У нас цю кімнату назвали б приймальною палатою. Простора: три великі дивани, перед кожним — журнальний столик. Широке вікно, крізь яке ще годину тому можна було б роздивитись ідеально підстрижені «а-ля повітряна кулька» молоді дерева невеликого парку. Ліворуч від вікна три «продажних» автомати. Один гордовито називається «Nescafe». Дев’ять видів розчинної кави. З кофеїном, без кофеїну, з цукром, без цукру... І лише півтора франка! Поруч автомат із колою і спрайтом у пляшках, а третій — цей нижчий. І стоїть не на підлозі, а на підставці. І грошей не бере. Але наливає в пластмасові стакани тільки бульйон і якийсь вітамінізований чай.

Дмитро сидить на дивані біля вікна. Під торшером. Читає книжку німецькою мовою.

— Про що читаєш? — цікавлюся.

— Про хворих старих. — Він показує мені обкладинку. — Цікаво! От дожити до їхніх хвороб!

— А на що вони там хворіють?

— На склероз, впадають у дитинство! Молодчина цей, — він зазирає на обкладинку, — Мартін Сутер! Добре описує!

— Він, мабуть, сам старий, — бурмочу я і знову роззираюсь.

Я сиджу на сусідньому дивані. Мені здається, що диван занадто м’який. Це тому, що я нервую. Нервую і заздрю олімпійському спокою Дмитра.

Нас привела сюди, немов школярів, жінка-лікар. Привела і залишила. Пообіцяла, що триматиме нас у курсі подій. Що вона там ще казала? Адже Дмитро перекладав! Згадав! Казала, що можна буде винайняти кімнатку з ліжком саме тут, далі по коридору. Недорого. Всього сто франків! Але ми відмовились.

«Господи, — міркую я. — Як я не люблю чекати!»

Беру зі столика перший-ліпший журнал. Мало того, що він німецькою. У ньому якісь викрійки й фотографії немолодих жінок у в’язаних светрах.

Я порпаюся у журналах, якими завалені ці столики. Нарешті знаходжу один з Мадонною на обкладинці. Не те щоб я великий прихильник Мадонни, просто її я хоч знаю в обличчя. Але в журналі самі Брітні Спірс і Крістіни Агілери. А це вже не для мене.

Підводжуся і прислухаюся до тиші. Натискаю на «бульйонну» кнопку безкоштовного автомата. У пластиковий стаканчик ллється рідина зеленого кольору. В ніс б’є знайомий штучний запах бульйонних кубиків «Кнорр». Над стаканчиком здіймається пара. Я не поспішаю пити. Я зігріваю долоні.

За півгодини в кімнаті з’являється чи то китаянка, чи то таїландка в синьому халаті з корабельною шваброю. Вона швидко миє мокрою шваброю підлогу. Ми для неї не існуємо, хоча, як не дивно, вона не просила підняти нас ноги, так що підлога під та перед нами залишається не помитою. Потім вона дістає з кишені балончик якогось спрею. Вона спрямовує його у стелю і з нього виривається мутний повітряний струмінь. У повітрі відразу з’являється смак штучної свіжості, з пахощами дикої м’яти.

Ми знову залишаємось самі. Я дивлюсь на годинник. Скоро опівніч, а криків новонароджених не чути. Може, у Швейцарії новонароджені не кричать? Через повагу до закону про дотримання нічної тиші?

О пів на першу з ледь освітленого коридору з’являється вже знайома мені жінка-лікар. Я, здивований, дивлюсь їй на ноги. Вона взута у м’які капці. Ось чому я не чув кроків! Вона дивиться на Дмитра. На її обличчі сувора посмішка.

Вона щось каже моєму братові, і його очі загоряються щасливим вогнем.

— У мене донька! — він обернувся й радісно повідомляє мені.

Жінка веде його за собою. Я залишаюся сам. Я кидаю в кавовий автомат півтора франка. Автомат дзижчить, спочатку з’являється білий стаканчик, потім у нього ллється кава. З чудовим кавовим ароматом.

У коридорі знову пожвавлення. Дмитро на якусь мить повертається до мене й показує мені маленьке червоне личко новонародженої, загорнутої в рожеву ковдру.

— Поглянь! — радісно каже він. — Яка красуня!

Знову йде.

«Нічого, — думаю я, — мені незабаром таких двох принесуть!»

За п’ятнадцять хвилин Дмитро з’являється знову, але цього разу для того, щоб попрощатися. На нього вже чекає таксі. Він повертається в готель. Він бажає мені якомога швидше дочекатися хороших новин.

А час повзе так повільно, ніби боїться темряви, чи ніби йому поперебивали ноги. Я підводжуся. Зазираю у довгий коридор. Там нікого. Тиша і спокій. Навіть важко собі уявити, що десь зовсім поруч народжує моя дружина. Народжує і стогне, кричить. І як це швейцарцям вдається ізолювати від зовнішнього світу будь-який звук?

У мене починає гудіти голова. Я хочу прилягти, і не можу боротися з цим бажанням.