Остання любов президента

181

Київ. 2 червня 1992 року. Ніч.

Я лежу на спині, долонями притримую потилицю, і ця поза додає моїм думкам додаткової значимості. А думки, відштовхуючись від стелі, на якій я поглядом намагаюся відшукати якщо не сенс життя, то, принаймні, пояснення того, що відбувається зі мною, рикошетять по буденності та банальності. От я зараз розштурхаю її та запитаю, що вона про це думає чи що вона про це відчуває?

Я трішки нахиляю голову та знімаю свій погляд зі стелі на її потилицю. Вона лежить на боці, спиною до мене. Ми якось природно й легко прийняли рішення матерів. І першої ж ночі вирішили зекономити на чистих простирадлах та підодіяльниках. Щойно другий тиждень ми спимо разом, а мені здається, що я живу з цією жінкою вже сто років. Залізаючи під легку ковдру, ми не кохаємося, а «вовтузимося». Точніше, я «вовтужуся» на Мирі, поки не втомлюся, а вона терпляче чекає.

Потім обертається до мене широкою спиною та засинає.

Я пригадую наш похід на Труханів острів до могили старого. Лариса Вадимівна не була у захваті ні від пам’ятника, ні від місця. Лише похитала головою, гірко зітхнула та руками без будь-якого інструмента посадила на могилці кілька фіалок, які принесла з собою. Вона витискувала у землі дірку, опускала туди слабкий корінчик квітки та трамбувала. Теж пальцями.

Моя мама дуже хвилювалася, що Мирі та її мамі дуже не сподобається напис «від сім’ї Буніних». Вона вже і забула, що дата смерті на гранітній плиті не відповідала дійсності. Втім, це нікого не цікавило. Старий помер, у нього була могила. На могилі стояв пам’ятник. Ось і все, що бралося до уваги.

Мира уві сні скинула з плечей ковдру. Мабуть, їй стало жарко. Її тіло й раніше, до еміграції, не вирізнялося красою та грацією. Це було помітно і зараз, у півтемряві. Я намагався пригадати нашу першу інтимну зустріч. Це було, здається, в Оперному театрі, на горищі. Я напружив пам’ять, але своїх емоцій та відчуттів, які супроводжували нашу першу близькість, пригадати не міг.

— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — прошепотів я задумливо.

Чи подумав, що прошепотів, а насправді промовив звичайним, негучним голосом.

Мира заворушилася. Важко перевернулася, і її сонливі очі втупилися в мене.

— Що ти там говориш? — запитала вона.

— Не можна двічі зайти в одну й ту саму річку, — повторив я. — Хтось із давніх сказав...

— А чому ти не спиш?

— Не спиться, — голосом нещасного пояснив я. Зате думається.

— Ти, мабуть, хвилюєшся, — посміхнулася Мира. — Завтра під вінець?

Мені кортіло бовкнути їй що-небудь грубе, та я промовчав. Але моя непромовлена грубість якось інакше, безслівно вилетіла з моїх думок та ніби розчинилася у повітрі кімнати.

Мирі вже також перехотілося спати.

— А про річку — це ти про мене? — запитала вона.

— Що?

— Ну ти, можливо, хотів тим самим сказати, що не можна двічі увійти в одну й ту саму жінку?

Я замислився. Замислився і зрозумів, що Мира має рацію. Іншого приводу згадувати цю давню мудрість не було.

— Мабуть, — видихнув я.

— Тіло не річка, — промовила Мира. У тіло можна заходити скільки завгодно. Адже тіло — нічого особливого...

«Твоє то й справді», — подумав я, дивлячись на її груди, що не мали ніякої форми.