Остання любов президента

140

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

— Віскі! — кричу я до бармена, який стоїть за барною стійкою.

Я кричу до нього вже четвертий раз. Переді мною на столику — три порожні низькорослі склянки. Дивно, що він їх не забирає. Це ж виходить, якщо я вип’ю дванадцять разів за їхньою смішною міркою, то на столикові залишаться стояти дванадцять порожніх склянок?

Я сиджу спиною до скляної стіни, за якою, не поспішаючи, протікає життя швейцарської вулиці. Іноді озираюся та проводжу кого-небудь з перехожих поглядом.

— Бітте! — бармен ставить переді мною на стіл четверту склянку.

Критичним поглядом дивиться на підлогу, на калюжу біля моїх ніг.

— Соррі! — перепрошую я.

І п’ю. Повільно, кінчиком язика розтираю смак віскі по піднебінню, а потім по всьому роті.

Я замерз і завітав до цього бару. Якби не раптовий холод, то йшов би далі. Але зараз, на четвертій склянці віскі, до мене повертається тепло. Моє тіло здається мені занадто важким, і хоч я сиджу на зручному стільці з підлокітниками, час від часу дивне запаморочення підштовхує мене то в один, то в інший бік. I мені здається, що я от-от впаду, що рівновага назавжди залишить мене.

Переді мною на стіл опускається чергова склянка віскі, потім — ще одна.

Грюкають двері у бар. Я ліниво оглядаюсь і бачу поліцейських, які наближаються до мене. Їх двоє. Вони присідають з обох боків біля мене. За мій стіл. Без усякого там ентузіазму оцінюють кількість порожніх склянок. Підбігає бармен і щось їм пояснює.

«Ось воно що! — розумію я, спостерігаючи за його обличчям. — То ти мене з самого початку вирішив здати ментам! Тому й склянок не прибирав, щоб відрекомендувати мене як п’яничку».

— Пасс? Ідентітет? — дивиться мені прямісінько у вічі один з поліцейських.

Я ледве дістаю з мокрої кишені піджака все, що там є: мокрі швейцарські банкноти, дрібні гроші, кредитку та пластикову картку-ключ від нашого готелю.

На картці під назвою готелю півкругом розташовано п’ять золотистих зірок. Поліцейські відразу звертають на них увагу, і, як мені здалося, їхні обличчя втрачають первісну сувору міну.

— Інгліш? Амерікен? — запитує один з поліцейських.

— Юкрейн, Київ.

— Русіш?

— Русіш, русіш, — зітхаю я втомлено.

Один із поліцейських дістає із шкіряної кишеньки на поясі рацію і щось туди белькоче.

Мені стає дуже нудно. Я відсовую порожні склянки на край круглої стільниці. Ховаю обличчя в долоні та схиляю голову донизу, на стіл.

— Пробачте, будь ласка. — У мій невиразний важкий сон намагається прорватися дзвінким дзвіночком жіночий голос.

Перед столом, за яким я досі сидів у компанії двох поліцейських, що охороняли мій сон, стоїть дівчина років двадцяти п’яти. Зачіска — білий їжачок. У вухах сережки, на тонких пальцях кілька перснів. Джинсовий костюм та гостроносі шкіряні напівчобітки.

— Мене звати Міла, я перекладач.

— Ну перекладайте! — сонним голосом бурмочу я.

— Поки ви спали, вони все перевірили. — Вона киває на поліцейських. — Ви просто забагато випили...

— А що, тут багато не п’ють? — дивуюся я.

— Та не в тому річ. — Міла присідає навпроти. — Ви ламаною англійською розповіли барменові, що вбили своїх дітей... Ще хтось зателефонував у поліцію й повідомив, що підозрілий чоловік в одязі зайшов в озеро. Бармен тому і викликав поліцію.

— Я не вбивав своїх дітей. — З моїх очей раптом течуть сльози. — Я ніколи й нікого не вбивав у своєму житті!..

Хотілося плакати, голосно, не звертаючи ні на кого уваги.

— Вони все знають. Поки ви тут спали, вони все перевірили. Вас розшукують, ви ж залишили свою дружину у лікарні...

Лікарня? Я втупився у худорляве личко Міли. Намагаючись навести різкість в очах за рисами її обличчя, за золотими сережками.

— Котра година? — запитую я, помітивши, що з моєї руки зник годинник.

— Чверть на п’яту.

— А де я?

— Ви в Резлітайлі.

— Далеко від Цюріха?

— Двадцять сім кілометрів.

— А як я сюди потрапив?

— Пробачте, не знаю. — Міла дивиться на мене добрим материнським поглядом. — Вони вас відвезуть. Я теж під’їду з вами до лікарні. Не турбуйтесь, платити не потрібно. I за переклад вони мені заплатять. — Вона має на увазі поліцію.