Остання любов президента

57

Львівська область. Старий Самбір. Серпень 2015 року.

«Я, стаючи громадянином України, клянусь щиро любити свою Вітчизну, захищати її суспільні та політичні інтереси, докладати усіх зусиль, щоб моя країна розвивалась і міцніла, щоб повага до неї в усьому світі зростала, щоб авторитет України невпинно ріс. Я обіцяю виконувати всі свої обов’язки громадянина, чесно сплачувати податки...»

Незважаючи на святкове оздоблення собору й чудову акустику, щось у цій церемонії здавалось мені штучним. I навіть не те, що всі нелегали з Індії, Бангладеш, Афганістану, які застрягли в країні, старанно читали вголос Клятву Громадянина. Деякі з них були навмисно зодягнуті у вишивані сорочки, підкреслюючи свою повагу до країни, через імовірну безвихідь ситуації, що приймала їх у свої громадяни. Тут і церковна громада заспівала псалми. I батюшка у святковому вбранні щось забубнив баритоном. I чиновник Львівської обладміністрації вийшов наперед зі своєю секретаркою, яка тримала у руці пачку новеньких паспортів.

— Ахмед Захір Шах, — прочитав з першого узятого в секретарки паспорта урядовець. Та провів поглядом по всіх Ахмедах, вишикуваних у довгу шеренгу.

Вручення паспортів нагадало мені вручення атестатів зрілості в радянській школі.

— Миколо! — гукнув я неголосно до віце-прем’єра, який вмовив мене прилетіти на цю церемонію.

— Слухаю, пане президенте!

— Хто писав слова?

— Співак наш, Василь Казанський. Народний артист України.

— А тобі не здається, що в нас багато хто займається не своїми справами? Чому співак повинен писати текст державної клятви?

— Бо він справжній патріот і дуже хотів зробити свій внесок...

— Зачекай, Миколо, патріот — це професія?

— Ні.

— Поклик?

— Ні. Це стан душі, це коли людина вболіва...

— Годі. Щоб цей текст звучав сьогодні вперше й востаннє! Зрозумів? Або пиши сам, або знайди патріота серед письменників!

Віце-прем’єр важко зітхнув, але залишився стояти поруч. А я перевів погляд на палаючі букети тоненьких свічечок. Аромат воску приємно пестив ніздрі. Церковний спів линув під купол храму і звідти опускався невагомим золотим дощем.

Я знову повернувся до віце-прем’єра.

— А архієпископ не проти того, щоб видавати у храмі паспорти іновірцям?

— Вони прийняли хрещення, це ж була одна з умов українського громадянства.

— А які там ще були умови?

— Складання іспитів з української мови й написання українською своєї біографії.

— А хто підписував цей указ?

— Ви! Я відправляв його вам, а мені вже повернули з підписом...

— Передаси його мені почитати! Один з нас на час його підписання був хворий...

— Це ж ви, — щиро вирвалося у віце-прем’єра. — Ви ж хворіли...

А урядовець продовжував викликати до себе найновіших українців. Вони підходили, смиренно схиливши голову. Як і має бути у церкві. Брали паспорти й поверталися у стрій.

«Нашого полку прибуло», — подумав я й зітхнув.

І відчув у грудях якусь незручність. Ніби моєму серцю стало в грудях тіснувато.

Вже виходячи надвір, побачив хижі об’єктиви трьох кінокамер. Усі головні канали країни сьогодні ж увечері пустять все це у ефір! Чим це пахне?

Свіже, підігріте втомленим літнім сонцем повітря ніжно, по-жіночому, торкнулося мого обличчя. В мене не було жодного бажання думати про цю церемонію, про її трансляцію на Першому Національному та про реакцію, яка напевне не примусить себе чекати. Український православний Ахмед Захір Шах — з цього у кращому випадку незле посміються. Гірше буде, коли цей указ вирине у якій-небудь газетці, як постріл стартового пістолета. Стріляти ж гарантовано будуть у мене!..