Остання любов президента

190

Київ. Липень 1992 року.

Поки я насолоджувався Червоним морем у Єгипті, вдома, у Києві, нагрівся Дніпро і його, наче мухи, обсіли засмагаючі кияни і гості столиці. Якби я не був засмаглим і не відпочив, я б також рвався на піски Гідропарку. Але після Єгипту підходити до каламутної дніпровської води і пляжних пісків, засіяних пивними корками, не хотілося.

Мира не зраділа моєму подарунку — сувенірному мідному глечику. Вона і моєму поверненню, здається, не зраділа. Щойно я завалився в кімнату, жбурнув сумку на підлогу, як вона відразу заквапилась, почала кудись збиратися, скинула хатній халат і почала товстезними стегнами влазити в блакитні ізраїльські джинси. Глечик взяла, покрутила в руках і поставила на стіл.

— Буду ввечері, — сказала вона і пішла.

Залишившись на самоті, я зауважив, що запах у кімнаті змінився. Він ніби став молодшим і дешевшим водночас. Антикварна, трішки аристократична затхлість, в якій вгадувалися нотки нафталіну і запах старої шкіри (що йшов, мабуть, з тахти), поступилася, здала свої позиції. Я обійшов кімнату й відразу ж виявив джерела цієї новизни: балончик з освіжувачем повітря «Лаванда» і одеколон в рожевому флаконі з якимось французьким написом на етикеточці.

«Все як у кішок, — спало мені на думку. — Нова розмітка території!»

Поки я смажив собі картоплю, на комунальну кухню зазирнув сусід, який колись розношував туфлі покійного старого.

— Не варто було тобі її пускати, — прошепотів він довірливо. — Вона до себе мужика водить!

Я обернувся до нього. Дивився на напівприкритий майкою торс, на кінчик незрозумілого татуювання, на спортивні штани з відвислими колінами. Дивився і не знав, як реагувати мені на цю новину.

— А мужик хоч молодий? — нарешті вилізло з мене.

— Середніх літ.

— I що, тут ночував?!

Сусід скорботно кивнув головою.

— Я розберуся, — пообіцяв я сусідові.

Поки їв у кімнаті картоплю, думав. Думав про те, що мабуть, і всі інші сусіди переживають через Мирину невірність. I чекають розвитку подій. Особливо зараз, коли справжній, на їхній розсуд, чоловік повернувся з відпустки.

Попоївши, я перевірив ліжко. Ніяких особливих слідів на простирадлі не було.

Ввечері, коли Мира повернулася додому, я запитав її про того чолов’ягу, якого запеленгували сусіди.

— А тобі яке до цього діло? — дуже здивувалася вона. — Нам і так уже час розлучатися! З пропискою все залагодили, тож уперед!

— Ти ж мене зрозумій, я не проти твого особистого життя, — почав я здавати позиції. — Просто їм, — я кивнув на двері, що виходили в загальний комунальний коридор, — це незрозуміло.

— Чоловіки — це прихоже і відхоже, а жінки — вічне, — промовила Мира з майже зарозумілою посмішкою на обличчі. — Знайди собі нормальну жінку і ходи до неї, поки не набридне! А поки в мене немає іншої кімнати, давай домовимося: до мене будуть приходити, коли тебе не буде вдома. Тому ти попереджуй мене наперед.

— Про свою відсутність?

— Ну так.

— Випити не бажаєш? — запитав я.

На Мириному обличчі промайнуло щире здивування.

— Це ж з якої радості?

— Відсвяткуємо майбутнє розлучення.

— Ну гаразд.

— Я миттю, гастроном закриють через двадцять хвилин. Що питимемо?

— Кагор і сосисок візьми, якщо є!

Скандал, якого, вірогідно, так сподівалися сусіди, не відбувся.

Після пляшки кагору і бутербродів з угорською «салямі» (сосисок у магазині не виявилося) ми лягли в ліжко з цілковитим усвідомленням нашої взаємної незалежності. Трішки «пововтузилися» і, відвернувшись одне від одного, позасинали.