Остання любов президента

101

Київ. Вересень 2004 року. П'ятниця.

— Покажіть, будь ласка, цю, із зеленими смужками, — звертаюсь я до продавщиці.

Вона стає на маленький стільчик і акуратно знімає з полиці тарілку, яка мені сподобалася.

— Туреччина? — запитую я.

— Та що ви, Франція! Погляньте на ціну.

— На скільки персон сервіз?

— На чотири, шість і дванадцять.

Я замислююся. Сервіз — це найперше, що спало мені на думку, коли я подумав про новосілля Нілочки. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що саме така думка завітає і в голови інших гостей. А навіщо їй більше, ніж один сервіз?

Я повертаю тарілку продавщиці, проходжуся згаслим поглядом по інших тарілках і супницях і сам собі киваю. У магазині «Фарфор», що на Хрещатику, мені більше нічого робити. Йду до ЦУМу. Я радію, що там є величезний вибір тостерів, але в моїй голові раптом з’являється нова думка: «Це друге, що прийде в голову гостям придбати на входини!»

Але третя ідея повинна бути оригінальною! Я купую в кафе універмагу розчинний капучіно в одноразовому стаканчику. Присідаю до столу і думаю.

А в голові замість своїх думок — запах парфумів Жанни з Об’їзної. Вона знову була в нас у гостях вчора ввечері. І я не відчував ніякого протесту чи роздратування. Ми сиділи за столом, пили біле вино й їли курку-гриль, яку принесла Жанна. Вона була одягнена охайно, навіть зі смаком, а в її жестах і поглядах відчувалася м’яка, навіть, можливо, ніжна млявість. А йдучи, вона сказала мені: «Чому Світлана телефонує мені, а ти — ні?»

«І коли ж це ми з нею перейшли на «ти?» — намагаюся я пригадати, але не можу.

— Дядю, дайте на бутерброд! — тягне мене за рукав мале циганча у джинсах і джинсовій куртці.

— Йди мий машини, там платять! — Відрізаю йому я, не відволікаючись від власних думок.

— Бери мий сам, мудило! — дзвінко вигукує він і повертається до іншого столика.

Що ж я маю купити? Я дивлюся на годинник. До новосілля залишилося півгодини. Я запізнюся у будь-якому випадку. Світлану я вже попередив, що додому прийду пізніше. Усе начебто нормально, але немає подарунка.

Я знову проходжу повз велику кількість відділів та зупиняюся перед вітриною з фотоапаратами.

— Ідея! Хороший фотоапарат і чудовий букет троянд!

— Ось цей? «Олімпус?» — перепитує хлопець-продавець.

— Так, цей, з нормальною оптикою. І плівку «Кодак».

Тепер можна купувати квіти. Нікому не спаде на думку дарувати на новосілля фотоапарат. Я в цьому впевнений!

Я під’їжджаю на таксі до дев’ятиповерхового будинку. Номер будинку тринадцять, другий під’їзд, квартира шістдесят три, четвертий поверх.

За дверима — напрочуд тихо. Невже інші гості теж запізнюються?

— Ой, Сергію Павловичу! Ви прийшли! — радіє Нілочка. — Як добре!

— Я що, перший?

— Ні, ви єдиний!

Вона обхоплює двома руками букет аристократичних блідо-жовтих троянд. Пакет із фотоапаратом і плівкою залишається тим часом в моїх руках.

— Ви проходьте, проходьте в кімнату! Я миттю, тільки вазу візьму!

У квартирі пахне щойно завершеним ремонтом. Усе чистеньке, новеньке. В коридорі стіни салатові, а у вітальні — рельєфні німецькі шпалери з ледь помітним малюнком у пастельних тонах. Новенькі меблі, круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. Накритий для двох. Я таки дійсно єдиний гість. Новосілля для вузького кола! Вірніше — для начальника. Гаразд. Однаково в повітрі витає аромат спецій і смаженого м’яса. А я дуже голодний. Голодний і в гарному настрої. Як це не дивно, але мені справді подобається робити подарунки! I радість на гарному личку Нілочки виглядає дуже щиро, так що кортить погладити її або навіть поцілувати.

На столі в мельхіоровому відерці пляшка червоного напівсолодкого шампанського — саме таке, яке найбільше мені смакує.

— Я відкрию сама! — Нілочка перебиває моє бажання допомогти завзятим, грайливим поглядом.

Вона одягнута у джинси й синю шовкову сорочку у обтяжку, вони ніби навмисно придбані на розмір меншими.

Вона притримує корок, поки газ, шиплячи, виривається з пляшки.

— Якби ви тільки знали, яка я вам вдячна! — Нілочка піднімає келих. — Ви собі цього навіть уявити не можете!

— Чому ж це не можу! — не погоджуюся я, але відразу розумію, що в її словах немає жодної спроби засумніватися в силі моєї фантазії. — Хоча, може, не до кінця.

Нілочка сміється.

— А на роботі ви зовсім інший!

— На роботі всі інші! Ви також! От якби ви прийшли на службу ось так, та й ще зі своїм дзвінким сміхом, то вас би миттю у мене вкрали!

— Не вкрадуть! — Завзяте сяйво її зелених оченят знову радісно осяяло мене та пройшло наскрізь, як радіація. — Давайте я вам салатику покладу!

Ми їли й пили, їли й пили, ніби всі ці салати, телячі відбивні, картопля-фрі були якимось голограмами. Ось вони стоять на столі. Нілочка кладе мені вже другу відбивну, а мій шлунок не відчув ще першої. На моїй душі і в тілі напрочуд легко. Таке відчуття, ніби я втрачаю вагу!

Нарешті, не відчуття ситності, а швидше за все, спорожнілі салатниці й блюда зупиняють мене.

— Досить! — Я піднімаю руку і жартівливим жестом шарахаюсь від решток їжі. — Тепер тільки десерт!

Нілочка прибирає зі столу брудний посуд і несе його на кухню.

Я з тривогою позираю на двері, через які вона зараз занесе який-небудь торт. Навіть найменший торт виявиться завеликим для двох.

Але цієї миті у дверях з’являється вона — в синьому шовковому халаті, підперезана таким самим синім паском. Вона зупиняється перед столом. Грайливо дивиться на свої босі ніжки, потім на мене.

— Ви ж полюбляєте солодке, — напівпошепки каже вона, і синій халатик спадає на підлогу.

Нілочка застигає у позі Венери Мілоської, та на відміну від Венери, у неї все на місці, і я не можу не визнати, що голизна їй до лиця. Я дивлюсь на неї і відчуваю прискорення руху крові. Я трішки сторопів. Червоне шампанське пригальмувало мої думки, але прискорило природну, здорову реакцію тіла на жіночу голизну.

І я сиджу, дивлюся на неї, не моргаючи, а сам метушливо шукаю у своїй голові раціональне пояснення бажанню підвестися й полинути до неї. Та розумію, що поки шукатиму це пояснення, не підведусь. Ось мій порятунок! Треба просто засипати мозок різними запитаннями на зразок: «Навіщо мені це?», «Чим це може скінчитися?». Потім спадає на думку цілком просте пояснення: «Але ж у мене дружина чекає двійню!» Я переводжу подих. Ніби вийшло.

Але в її очах — здивування та запитання.

— Вибач, — я намагаюся говорити якомога ніжніше. — Ти ж усе розумієш! Ми чекаємо дитину. Двох...

Її обличчя виражає боротьбу емоцій. Вона втримує на губах посмішку, а очі бігають, мовби шукаючи шляху до відступу.

— Я просто не знаю, як висловити вам свою вдячність, — шепоче вона.

І тут її очі втупилась у мій подарунок, що лежав на дивані.

— Сергію Павловичу, а ви мене пофотографуйте! Хоч не так прикро буде! Бо що ж тоді виходить, що я даремно все перед вами відкрила?!

«Хоч не так прикро буде? — міркую я. — Тоді, все ж таки прикро... Хоч це й так зрозуміло!»

Я швиденько — з допомогою червоного шампанського — уявив себе голого на її місці перед жінкою, яка й не збирається роздягатися.

— Так, — підтримую я її. — Чудова ідея!

Я заряджаю в «Олімпус» плівку, і ми сміємося щосили, поки я, як справжній папараці й Зевс водночас, метаю у неї спалахи-блискавки. А вона дивує мене своєю еротичною грацією, і її тіло набуває дивовижних, але природних поз, лінії її тіла починають двоїтися у моїх очах. Вона лягає на підлогу, розкидає руки й ноги в боки, і її голос весело бринить: «А зараз зверху! Ось так! А тепер біля дверей!»

Якоїсь миті я розумію, що грає музика. Нічний інтимний блюз. І те, що ми робимо, дуже нагадує танець.

Тридцять шість кадрів оголеної Нілочки заповнюють плівку «Кодак», і ми, зупинившись, переводимо подих, ніби зовсім не фотографуванням займались!

— Дякую! Дякую! — Нілочка швидко піднімається з підлоги, підбігає та цілує мене спочатку у губи, потім у підборіддя. — Я зараз!

Я залишаюся сам. Дивлюся на фотоапарат. Кладу його на диван, а сам повертаюся до столу. Цей танець мені дійсно сподобався, але десь глибоко всередині відчувається дивний осад. Чи то через те, що стримав свої бажання, чи через заздрість до молодості й чарівності Нілочки. При тому, що й заздрість ця неначе не моя. Ніби це не я їй заздрю, а всі інші жінки, що втратили свою свіжість і завзятість.