Остання любов президента

39

Київ. Липень 2015 року. П'ятниця.

— Яка олія? — перепитую я в Соні, знімаючи сорочку.

— Це суміш. Там і олія мускатного горіха, і, — вона раптом переходить на шепіт, — молочко опіумного маку, і прополіс.

Я знімаю брюки й труси. Лягаю животом на кушетку.

Соня також роздягається до спортивного купальника. Миє руки. Витирає їх насухо.

Я слухаю її спиною. Вірніше — відчуваю її наближення. I раптом важкі масні краплі капають мені на плечі. А от і вже її сильні пальці. Пішли кола, які розходилися, втираючи у мою шкіру масляну суміш.

Соня — в минулому чемпіонка світу зі спортивної гімнастики. Колишні чемпіони так само легко переходять в оздоровчу медицину, як колишні депутати — в тюрму чи на держслужбу. Спорт здоровіший, ніж політика, це помітно навіть на такому простому прикладі.

— Розслабтесь! — Вона проводить пучками пальців по моїх руках, витягнутих уздовж тулуба.

Вже після масажу, залишившись сам у кімнаті для відпочинку, я стою кілька хвилин перед настінним дзеркалом і розглядаю себе голого. Не знаю, чи насправді мої веснянки зблідли від її масляної суміші, як запевняла мене Соня. Зате відріс волосяний покрив на грудях, зголений лікарями перед операцією. I, здається, деякі волосинки відливають рудим. Тільки ще цього бракувало!

Я вишуковую на грудях кілька дійсно рудих волосків та висмикую їх.

— Пане президенте, — чується з-за дверей голос Колі Львовича. — Вас чекає посол Албанії!

Неохоче одягаюся. Настрій поступово псується. Я думаю про ці руді волосинки на своїх грудях.

Послом Албанії виявляється приємна жінка приблизно сорока років. Вона вручає мені ввірчі грамоти. Ми по черзі говоримо протокольні слова про покращення україно-албанських відносин, і на цьому зустріч закінчується.

— Пане президенте, ви обіцяли сьогодні випити кави з Майєю Володимирівною, — нагадує мені Коля Львович.

— Де?

— Вдома на Десятинній. Вона вже вас чекає.

— Вона чекає на мене в мене вдома?

Коля Львович кривить губи. Він сьогодні не в настрої. Вірніше — він щоразу не в настрої, коли доводиться розмовляти зі мною про Майю Володимирівну.

— Вона чекає на вас не у вас удома, а у службовій резиденції Президента України! — цідить він крізь зуби.

— І довго ми з нею будемо пити каву?

— Півгодини. Від вас пахне олією мускатного горіха, — говорить він уже лагідніше.

— А й справді, — киваю я.

— їй сподобається. Жінкам взагалі подобається цей гіркуватий запах! — усміхається Коля Львович.

У мене виникає щире бажання зацідити йому в вухо. Але президент має приховувати свої справжні бажання. Принаймні, хоч інколи.