Остання любов президента

6

Київ. Березень 2015 року.

Першим відвідувачем, якого я прийняв у палаті-люкс, виявився віце-прем’єр з гуманітарних питань. За півгодини до його появи у палату принесли два шкіряні крісла. Моє «розумне» ліжко підкрутили так, що я міг у ньому влаштуватися напівсидячи. До нього причепили стільницю — щоб поставити склянку чаю, папір та ручку. Список відвідувачів я теж отримав за півгодини перед початком офіційного прийому. Перебіг його поглядом, вираховуючи, чим розраховувався дехто із запропонованих відвідувачів, перш ніж їх затвердив у списку голова адміністрації. На три прізвища в мене була стійка алергія. Зовсім не хотілось займатися питаннями сталеливарної промисловості. Ці прізвища я викреслив. I лише потім звернув увагу, що наприкінці списку було незнайоме жіноче прізвище, а завершував список сам голова адміністрації — Коля Львович.

«Добре», — подумав я й кивнув помічникові, котрий стояв біля дверей у цілковитому мовчанні й нерухомості.

Віце-прем’єр був приємною людиною, ідеалістом у політиці та прагматиком в особистому житті.

— Пане президенте, — почав він. — Насувається катастрофа!

— Гуманітарна? — перебив я, намагаючись перевести його з, напевно, завченої та відрепетируваної промови на нормальний людський діалог.

— Що? — Він сторопів.

— Катастрофа гуманітарна? — перепитав я.

Віце-прем’єр зітхнув.

— Так, — сказав він. — Ви ж знаєте — двадцятип’ятиліття Незалежності майже збігається зі сторіччям Жовтневої революції. А в нас досі ні патріотизму, ні національного відродження не спостерігається. Якщо ми не зробимо до ювілею Незалежності рішучого і грандіозного в ідеологічному плані кроку, то Росія нас розчавить! Я приніс пропозиції. — Він показав пухлу папку.

— Залишай! — кивнув я.

— Я вам коротенько поясню...

— Дуже коротенько!

— Я розмовляв із вищим духовенством. Вони згодні. Слід упровадити урочисту церковну клятву на Біблії на вірність Батьківщині. Розумієте — видача паспортів повнолітнім у церкві, в урочистій обстановці. Паспорти видають священики. Для цього буде написано особливу молитву. Все — «державною мовою»...

— Ти це обговорив з усіма церквами?

— Ні, лише з Філаретом.

— А що ж тоді робити з кримськими татарами, католиками та православними Московського патріархату?

— Так я от... міркував, що під цю ідею можна було би визнати церкву Київського патріархату державною...

— Знову?! Ти спочатку об’єднай усі православні церкви, а потім ми продовжимо нашу розмову!

— Але ж це неможливо! — Очі віце-прем’єра заокруглилися й стали по-єврейському мудро-покірно-сумними.

— Шукай інші шляхи! — порадив я й перевів погляд на помічника.

Віце-прем’єр зрозумів, що його час вийшов.

— Нагадай мені після прийому про ці обидва ювілеї, — наказав я помічникові, коли перший відвідувач пішов.