Остання любов президента

214

Київ. Жовтень 1992 року.

— Ти мене приємно дивуєш, — шепоче мені Віра.

Її чоло вкрите потом, вона дихає втомлено й солодко, ніби не дихає, а зітхає від задоволення. Два лагідні блакитні вогники нічних світильників, які стоять на тумбочках між ліжками, надають цій кімнаті дещо казкового вигляду.

— А ти що, в мені сумнівалася? — питаю я пошепки, ніжно знімаючи кінчиками пальців з її невисокого лоба піт і пробую його на смак. Він зовсім не солоний. З якимось дуже дивним смаком. Це не чоловічий піт, від якого навіть не завжди дезодоранти рятують. Це солодкий піт кохання.

— Сумнівалася, — зізнається Віра. — Але більше не буду!

Нахиляється до мене й цілує в губи. Знеможено падає на мене. Вона легка, мов пір’їнка, тонка, мов очеретинка. Але вона має усе, щоб бути красивою жінкою. I її пружні груди, як два яблука, приємно впираються у мої груди.

— Моя остання дружина... — починаю розповідати я.

— Та, яка поїхала? — уточнює Віра.

— Так. Вона полюбляла примовляти: чоловіки — прихоже й відхоже, а жінки — вічне! Як бачиш, вона виявляється мала рацію. Я приходжу до тебе, йду та знову приходжу!..

— Неправда, — сміється Віра. Вона влаштовується на мені зручніше. — Буде в тебе окрема квартира, я до тебе теж буду приходити! I може, навіть залишатися!

— У мене вже є! — хвалюсь я. — Правду кажучи, трохи далеченько й однокімнатна. Подарунок від мера!

— Це нормально! В нас теж так було. Спершу обшарпаний приватний будиночок у Запоріжжі, потім однокімнатна квартира на Троєщині, після неї двокімнатна у Дарниці, а зараз чотирикімнатна тут, на Печерську... Мені теж незабаром придбають окрему.

— Слухай, я вже давно хотів тебе запитати: а хто твої батьки?

— Тато — замміністра економіки, мама — власниця двох салонів краси. А твої?

— У мене все простіше, — сумно промовив я. — Батько загинув на полігоні, вже давно. А мати на пенсії.

— Сирітонько моя, — ластиться до мене Віра, цілує у шию. Її тоненькі пальчики проводять на моєму тілі ласкаві лінії. — Ти знаєш, — шепоче вона знову, — сирітки йдуть по життю далі! Вони мстиві.

— I на кого ж виливається їхня помста?

— От життю і мстяться. Мені немає за що мстити, тому я нікуди і не рвуся. Нецікаво? Випити хочеш?

— А що ти маєш?

Ми піднімаємося з ліжка. Обоє голі. Я милуюся її голим тілом, її нічною красою. Я не соромлюся своєї голизни. Віра кличе мене легким порухом руки, і я прямую за нею. Ми заходимо до вітальні. Віра зупиняється перед високою витонченою невеличкою шафою з двома скляними дверцятами.

— Що я маю? — повторює вона моє запитання. Потім відкриває навстіж дверцята шафи, дивиться на полички, заставлені десятками пляшок віскі, горілки, вина і всього, чого лише душа забажає. І трохи сумно видихає: — Все!