Остання любов президента

35

Київ. Жовтень 2003 року.

Сергій Дмитрович Догмазов у своїй чорній «Волзі» возить мене по якихось офісах і відрекомендовує різним людям, яких я ніколи раніше не зустрічав. Я почуваюсь наче наречена на виданні. Добре, що хоч не просять покрутитись-повертітись і зубки показати. Наступний офіс — на початку Володимирської. Квартира на третьому поверсі. Броньовані двері без номера й вивіски. Зустрічає охоронець у камуфльованій формі, потім з’являється молодий чоловік у костюмі з краваткою та проводить нас довжелезним коридором — вочевидь, тут раніше була комуналка. В кінці коридора просторий кабінет, стіни якого обвішані дипломами в рамках. За полірованим столом лисуватий і трішки сутулий чоловік. Йому приблизно п’ятдесят років. На товстих пальцях — два масивні персні. Руки лежать перед ним на столі і тому персні добре видно. А біля рук — великий калькулятор.

— Ось, я вам казав, пам’ятаєте? — Догмазов зупиняється перед власником кабінету і вказує поглядом на мене. — Це Сергій Павлович Бунін.

— Гарне прізвище, — киває лисий. — Десь я вже його чув...

Він напевне намагається пригадати, але потім відволікається від мого прізвища і уважно дивиться мені у вічі.

— Ви достатньо гнучка людина? — запитує він, одночасно ніби відсовуючи обличчя та свій погляд трішки вбік, ніби намагається роздивитись мене в профіль.

— Достатньо, — кажу я.

— За п’ять років вам буде менше ніж п’ятдесят?

— Так.

— У вас немає хронічних захворювань?

— Ні.

— Ну добре. — Він переводить погляд на Догмазова. — Завтра поговоримо.

І на цьому наша зустріч закінчується. Це була вже восьма подібна зустріч.

— Вас додому чи на роботу? — запитує надворі Догмазов.

— Додому.