Остання любов президента

77

Київ. Липень 2004 року.

— Тут таке було! Таке було! — заголосила Нілочка, щойно я увійшов у приймальню.

— Що? Що таке?

— Вони заходили до вас. Зачинилися у кабінеті. Напевно, обшуковували ящики стола...

— Хто — вони? — запитав я спантеличено.

Мої передчуття були дуже недобрими, а ще коли врахувати, що в міністерство я прибув відразу з Борисполя... Правду кажучи, спочатку відвіз Світлану додому. Але Париж усе ще був у мені, ніжно циркулював венами і артеріями, розчинений в крові, мов благородний алкоголь.

— Добре, — видихнув я. — Зараз подивимось! Ні з ким мене не з’єднуй!

Вона кивнула. Я зачинився в кабінеті. Оглянув своє робоче місце — ніяких слідів безладу. Ті ж самі папки, стоси документів. Візитівниця «водяний млин» стоїть, як завжди, праворуч.

З приймальні долинув телефонний дзвінок. Подзеленчав, і знову запала тиша. Мій телефон мовчав.

Я по черзі відкрив усі шухляди стола. Все на своїх місцях. Навіть ці кілька заклеєних конвертів, які я не мав часу розпечатувати. Що там? Зрозуміло — долари. А от звідки й від кого — не пригадати. Приходили якісь депутати й бізнесмени, про щось розпитували, про щось просили. Я кивав, щось обіцяв. А потім дивишся: нікого немає, а на столі лежить конверт. Одного разу я навіть розсміявся. Хтось із відвідувачів під час розмови тримав у руках книгу «Як стати мільйонером». Потім він пішов. А книга залишилася на столі. Я — за неї й біжу, щоб повернути, а з книги падає конверт. Важкий. Ну, звісно, ж не мільйон.

Треба щось з ними робити, подумав я. Ким би не були ці люди — спецслужб у нас зараз як ЖЕКів, — але якщо грошей не зачепили, тоді шукали щось інше. Треба бути обережнішим і налаштованим на все.

Я витяг конверти. Порахував. Одинадцять штук. Розкрив, почав сортувати за номіналом. Сотні — до сотень. Півсотні — до півсотень. I раптом один з розкритих конвертів викликав у мене приступ реготу — щільна пачка новеньких однодоларових купюр! Я навіть не полінувався порахувати — сорок вісім доларів! Оце так жарт!

Рахувати гроші — дуже приємна справа. Але коли дуже довго рахуєш, то пучки великих і вказівних пальців утрачають чуттєвість. З’являється таке відчуття, що ніби шершаві купюри полірують пальці, вкривають їх якимось лаком, крізь який не відчуєш ні холоду, ні тепла!

Кінцевий результат інвентаризації виявився смішним — тринадцять тисяч вісімсот доларів. Невже я такий дешевий? Взагалі-то, я не просив, мені й не давали. I ось ця сума «недавань» — а прохачі мабуть думали: «Ну треба ж, мабуть, залишити бодай який-небудь дріб’язок, щоб він не думав, що ми якісь там скнари», — тепер викликала в мене ще й образу, на додачу до всієї іншої гами переживань, замішаних на самоіронії.

Необхідно кудись їх подіти! Я визираю у вікно: Печерськ грошей не потребує. Тут навіть двірники товстіші й життєрадісніші, ніж у будь-якому іншому районі.

— Нілочко! — Я відчинив двері у приймальню. — Підійди!

Вона заходить. Миленьке личко з круглими зеленими оченятами. Зачіска у стилі Віри Холодної. Я коли заходив, то навіть і не звернув уваги. Червоний приталений жакетик і облягаюча чорна спідничка до колін. Одне слово — лялечка з розумним поглядом.

— Візьми. — Я киваю на долари. — Купи собі квартиру!

Нілочка відступає півкроку. Спочатку дивиться на мене перелякано, але потім, після другого погляду на пачки зелених купюр, у її очах з’являється задума.

— Ви не жартуєте? — Зелені оченята дивляться на мене очікувально, по-дитячому, ніби я пообіцяв показати їй фокус.

— Бери-бери, у твоєму віці треба жити з чоловіком, а не з батьками.

Вона знову дивиться на долари й, напевно, думає, як би їх краще узяти так, щоб кожен рух її рук вирізнявся граціозністю. А може вона думає: у що скласти гроші? Адже будь-який гаманець виявиться замалим. Треба їй допомогти. Я роззираюся, заглядаю в шухляди стола. У нижньому бачу великий коричневий конверт із цупкого паперу.

Сам складаю туди долари.

— Візьми!

В її очах з’являються несподівані сльози.

— Ви такий дивний, — шепоче вона. — Я ніколи не знаю, що вам подобається! Я б... Але я насправді не знаю...

— Та що ти. — У мене з’являється бажання погладити її по голівці, заспокоїти.

Нарешті вона бере конверт і, опустивши оченята, виходить з кабінету.

«Ну от, — думаю я. — Хоч одну людину зробив щасливою».

Мої думки заспокоюються, сповільнюють темп. І дивне відчуття полегшення ніби витісняє з мого тіла енергію. Я сідаю у крісло. Позіхаю. Що там у мене сьогодні? Щоб дізнатися, треба підняти слухавку й запитати в Нілочки. Але турбувати її саме у цю мить не хочеться. У неї зараз, мабуть, час мрій. Напевне, вона мріяла про окрему квартиру. Напевне, вона думала, що це нереально. А зараз їй треба хоча б у думках порівняти мрію з реальністю. Для цього необхідно трішки тиші й трішки спокою.

Зі мною теж таке було, коли я зрозумів, що сестра Валі, Світлана Віленська, може стати моєю. Це вже зараз, коли Світлана моя дружина, відсутність нової мрії мене дещо непокоїть. Але ця відсутність не може відволікати мене від життя.