Остання любов президента

56

Київ. Березень 2004 року.

Я два дні готувався до цієї розмови. До розмови одне про одного. Та незважаючи на це, в мене не було до Світлани ніяких запитань. Зате два дні я уявляв собі, які в неї питання можуть виникнути до мене. Про моє життя, про мої думки, про моїх родичів і друзів. Я ставив їх сам собі від її імені й повільно підбирав відповіді, визначаючи, наскільки повними й правдивими вони мають бути. Ні, я не збирався брехати — смішно людині в моєму віці й при моєму статусі вигадувати нові версії замість старих. Але й таким самим смішним було і моє хвилююче очікування сьогоднішнього вечора.

Ці роздуми відволікали від служби, і, щоб не наробити яких-небудь дурниць, я попросив Нілочку відкласти призначені зустрічі з нашими «білими» й «сірими» бізнесменами на наступний тиждень. А під кінець робочого дня я попросив секретарку приготувати два горнятка кави й скласти мені компанію.

Вона залетіла ще легшою ходою, ніж завжди. Ми всілися за приставний столик для відвідувачів одне навпроти одного.

Убрана у костюм строгого крою, але грайливого зеленкавого кольору, що складався з облягаючої спіднички до колін і приталеного жакетика, під яким виднілася біленька блузка, Ніла була схожа на невпевнену в собі старлетку. Хоча «невпевненість у собі» вона напевне грала. Інакше не змогла б вона так легко, з чарівною посмішкою нафарбованих рожевою помадою губок, відправляти подалі всіх тих відвідувачів, яких я не хотів бачити.

— Ой, я забула про цукор! — вигукнула вона, дивлячись у своє горнятко.

Схопилась легко, майже безшумно. Вибігла.

— Адже вам одну? — її рука з ложечкою цукру зависнула над моїм горнятком.

— Трішки менше, — сказав я.

Вона струсила верхівку цукорної гірки назад до цукорниці. Решту висипала в мою каву й розмішала.

— Як ти гадаєш, що можна подарувати гарній жінці? — запитав я.

Нілочка замислилась, приховавши на личку посмішку.

— У вас із нею близькі стосунки?

Дивно, але я не відчув у цьому запитанні спроби утрутитися в моє приватне життя.

— Так.

— А коньяк ви маєте?

— Вона не п’є коньяку.

— Ні, не для неї, — збентежилася Ніла. — Зараз, до кави. У мене є, але звичайний...

Я витягнув пляшку «Хеннессі» й бокали для коньяку. Налив.

Ніла пригубила. Подивилась на годинник.

— Ви ж сьогодні більше нікого не чекаєте?

— Ти ж усіх перенесла?

— Так, звичайно. Як ви сказали! Я зараз.

Вона знову вийшла.

Я чергував смак коньяку зі смаком кави. Думав про Світлану. Навколо розливалась незвична для міністерства тиша. І я забув, що перебуваю на службі, на нудній службі, зміст якої полягає у наданні паперам різної швидкості. Немов у комп’ютерній грі я якісь папери пересовував, і вони потрапляли, мов більярдні кулі до лузи на останній, затверджувальний підпис до мого шефа, інші — «випадково» губилися, «зникали» назавжди, але в невідомому напрямі. Знайти їх було неможливо. Та їх і не шукали. Ця служба була нудною і вигідною. Мені добре платили за моє нудьгування за справжнім життям.

Ніла знову з’явилася у кабінеті. Я тільки помітив, що з її ніжок зникли колготи.

— Найкращий подарунок для коханої жінки — це білизна, — прошепотіла вона.

Потім грайливо обернулася, ніби перевіряючи, чи немає часом випадкових свідків, і скинула свій костюмчик, залишившись у дійсно гарній білизні червоного кольору. Ця білизна робила її напрочуд спокусливою. Я схопився за свій коньячний бокал, як за рятувальний круг.

Вона повернулася боком, вигнулася, відкинувши своє недовге каштанове волосся назад. Потім повернулася до мене спиною й нахилилася, торкнулась кінчиками пальців підлоги. Знову повернулась обличчям до мене.

— Гарна? — Вона запитала, вказуючи поглядом на свої трусики.

— Так, — видихнув я неголосно та озирнувся по сторонам. — Ти хоч двері зачинила?

— Звичайно, — прошепотіла вона. — Я хотіла вам дещо розповісти...

— Розповідай!

— У мене про вас розпитували...

— Хто?

— Догмазов з якимось двома.

— I що ж їх цікавило?

— Чи не приходять до вас жінки, чи не зачиняєтеся ви тут із кимсь, чи не багато п’єте. Які у вас звички, які журнали ви читаєте, з ким просите не з’єднувати, кого приймаєте без попереднього запису. Я думаю, що ви незабаром звідси підете...

— Ти гадаєш?

Вона кивнула, і на її личку з’явилася щира турбота.

— Я боюся, що вони під вас копають...

— А чому ти боїшся?

— Мені з вами добре. Ви ввічливий, ніколи не кричите. Не примушуєте нічого такого робити...

— А інші примушують?

— Іван Семенович, який був перед вами, примушував. Майже щовечора...

Мені раптом стало шкода Нілочку. Вона така тендітна, беззахисна в цих червоних трусиках і ліфчику. Чому вона роздяглася? Ах дійсно, я ж запитав її про подарунок для коханої жінки.

— Можна мені ще коньяку?

Я налив їй. Вона присіла за стіл. На її зелених оченятах заблищали сльози.

— Що з тобою? — Моя рука потяглася до її голівки. Я погладив її волосся.

— Ви подаруєте їй гарну білизну, — схлипуючи, сказала вона, бокал з коньяком тремтів у її руці. — А я собі сама купую. Ви знаєте, яка в мене зарплатня?

Я заперечливо хитнув головою. Мене не цікавила чужа зарплатня.

— Двісті гривень.

— Що? — вирвалося в мене. — І ти живеш на двісті гривень?

Вона заперечливо захитала головою.

— Ні, я ж бо живу з батьками. Вони допомагають.

— З батьками? — здивувався я.

Нілочка кивнула, і у її очах з’явився ніжний жаль до самої себе.

Я підвівся, відчинив шухляду свого стола. Взяв навмання один із заклеєних конвертів. Пальцями промацав його щільність: кілька тисяч доларів там напевне було. Витяг, простяг їй.

— Візьми, купи собі що забажаєш і вважай це моїм подарунком!

— А ви її дуже кохаєте? — запитала вона раптом.

— Напевно, — відповів я, не бажаючи її засмучувати.

— Я вам завжди буду про все розповідати! — пообіцяла вона і пригубила коньяк. — Якщо ви будете добре до мене ставитися... У мене також є все для щастя. — При цьому вона скинула ліфчик і поглянула згори вниз на свої невеликі, але пружні груди. — Тільки щастя немає.