Остання любов президента

159

Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Ніч.

Вертоліт з художником та картинами приземлився біля опівночі.

Майя вже відпочивала, і я не хотів її будити. Моє тепле почуття до неї потрохи почало згасати. Близькість не додала радості. Швидше, навпаки. Близькість відкрила мені її повністю, і тепер в мене не залишалося жодних ілюзій стосовно неї. Ця жінка перестала бути загадкою для мене і втратила у моїх очах та почуттях свою колишню привабливість. Я б міг «накришити» салату з цих її слів та рухів, які знищили її милий образ у моєму серці. Але навіщо? Вмерла то вмерла, як у старому анекдоті про тещу. Взагалі-то, зовсім не померла. Просто виявилася звичайною. З таких виростають старі примхливі бабці для казок про золоту рибку. Тому мистецтвом та спілкуванням з художником я буду насолоджуватися сам, без неї.

Вигляд в художника сонний. Він щойно розвісив у столовій свої картинки. Стоїть перед одною з них. Розглядає, ніби не сам її намалював.

Я тихенько підходжу, зазираю йому через плече. На картині зображена ринкова вага. На лівій чаші цієї ваги лежить купа кишенькових годинників з ланцюжками. На правій — два будильники та буханець хліба. Будильники та хліб важать більше. Я ніколи не був закоханим у математику, але ця задача здається мені потішною.

— Як тебе звати? — запитую я.

Його голова від несподіванки втискається в плечі. Він повільно обертається.

— Володимир Макеєв, — неголосно відповідає він.

Сивувате волосся. Від очей до скронь — зморшки від постійного примружування. На вигляд йому років п’ятдесят-п’ятдесят п’ять.

— Скажи мені, Володю, який тут прихований зміст? — цікавлюся я, маючи на увазі картину.

— Прихований? — перепитує він. — Немає тут прихованого... Хоча... — Він сам дивується. — В усьому можна шукати прихований зміст...

— Ну от я і шукаю, — зізнаюся я. — Скільки там годинників зліва?

Художник Макеєв дивиться на ліву чашу своєї ваги. Йому, мабуть, ліньки рахувати.

— Давай разом, — пропоную я.

Ми разом вголос рахуємо кишенькові годинники. Виходить тридцять три.

— Так, — промовляю я. — Бачиш, дві трійки! Вже прихований зміст! А на правій чаші два будильники та хліб. Три предмети... Це навмисно?

— Ні, — чомусь перелякано відповідає він. — Це випадково.

— Ну як випадково? — сперечаюся я. — Повинен бути прихований зміст! Це ж мистецтво! Загадка!

— Ні, не обов’язково! — майже пошепки заперечує він. Звичайно, філософський зміст можна шукати, але взагалі-то це мистецтво заради мистецтва... Хоча для вас, мабуть, це незрозуміло... Ви конкретна людина!

Мені подобається його сміливість. Я більше не хочу з ним сперечатися. Я хочу погодитися. У чомусь дрібному.

— Чому ж це незрозуміло? Мистецтво заради мистецтва? Цілком зрозуміло та знайомо. Це те саме, що й президентство заради президентства...

— А хіба таке буває? — дивується він.

— Звичайно, на кожному кроці!

Він дивиться на мене з підозрою. Цікаво, про що він думає цієї миті?

— Віскі будеш?

— Я не п’ю. — На обличчі Макеєва з’являється відчуття провини.

— Ну тоді я сам. А тобі що? Чаю?

— Чаю.

На мій вигук «Гей!» у їдальні з’являється помічник, отримує наказ та зникає.

— Скажи мені. — Я знову звертаюся до художника. — А якби тобі добре заплатили і попросили за це вигадати до кожної картини прихований філософський зміст. Ти зумів би це зробити?

— Зумів би, — не заперечує він.

— А хто твої найулюбленіші художники?

— Шишкін, Суриков, Анрі Руссо, Шагал, Клейст...

— Досить, — зупиняю я його. — Щодо Шишкіна ти правий!

Пригадую нічний музей у Києві та величні лісові пейзажі, пригадую картину Шишкіна у своїй спальні на Десятинній.

— Скажи, а добре бути художником? — запитую я.

— Художником — добре, а дружиною художника — погано.

— Чому?

— Важко прогодувати сім’ю, — зізнається він соромлячись.

— Гаразд, — киваю я та роблю заспокійливий жест правою рукою. — Ці твої картинки куплять для резиденції. Я дам розпорядження. Поки що сідай. Зараз буде чай. А я пороздивляюся ще.

Я ходжу вздовж стін, на яких висять картини. Годинники, старовинні велосипеди, терези, коти, самотні дерева. Цілковита символіка. Але роботи ніжні, зворушливі. Не Шишкін, звичайно. Але Шишкін хороший лише для очей та серця. Він допомагає від утоми. А тут є деталі. Є до чого придертися думкою. От я і придираюся.

— Володю, — я знову обертаюся до художника. — А чому на твоїх картинах немає жінок?

Він знизує плечима.

— Не знаю, — зізнається. — Колись малював, а потім залишив...

— До жінок потрібно час від часу повертатися, — раджу йому я, і сам дивуюся своїй пораді.

— Я повернуся, — обіцяє художник, а я вже не розумію: до яких жінок він повернеться? До намальованих? Чи до тих, від яких пішов?

Здається, я втомився.

У їдальні з’являється розгублений помічник. Ставить на стіл тацю з чаєм.

— Я ставив її в бар, а зараз її там немає, — виправдовується він.

— Що ти ставив в бар?

— Та цю, пляшку вашого улюбленого віскі!

— Мабуть, Львович потягнув! Піди перевір!

Помічник виходить дуже повільно. Знехотя. Уявляю, що скаже йому Львович на запитання про пляшку віскі. Навіть якщо вона стоїть у нього на столі!