Остання любов президента

178

Київ. 22 травня 1992 року.

— Ми добре розуміємо одне одного, ми обидві виховували дітей без батьків, — сказала мені ввечері на кухні мати. — Так що постався, будь ласка, дуже серйозно до того, що я тобі зараз скажу!

Але перед тим, як почати, вона накидала у тарілки гречаної каші, а зверху на кашу виклала криві палички бефстроганов і полила все це соусом.

— Ти розумієш, вони не збиралися повертатися, — пояснила мама, простягаючи мені мельхіорову виделку з набору, який використовувався раніше, лише коли приходили гості. — Сьогодні вони там переночують, а завтра вона на якийсь час переїде до подруги...

— Хто переїде? — намагався з’ясувати я. — Обидві чи хто?

— Лариса Вадимівна переїде, а Мира залишиться.

— А я?

Мама важко зітхнула, поїла трішки гречки з м’ясом. Знову підвела на мене погляд:

— Тобі доведеться розписатися з Мирою...

— Що-о?!

— Фіктивно! Я ж не прошу тебе з нею спати! Ти вже дорослий, сам усе вирішиш. Але треба їх прописати, бо інакше ніяк не вийде. Слухай та не перебивай! Ти розписуєшся з нею, прописуєш її та її маму. Автоматично ви стаєте на міську квартчергу, а одночасно я та Лариса Вадимівна шукаємо шляхи прискорити процес. Зрозуміло? Поміркуй сам — без прописки їх не візьмуть на роботу, а грошей вони не мають!

— Мамо, а якщо я вирішу одружитися з кимось іншим?

— Інше одруження може зачекати. Поясниш, що це для справи. Як тільки пропишеш їх, зможеш оформлювати розлучення та одружуватися по-справжньому.

Я дивився на неї та намагався зрозуміти: чим саме могла Мирина мама перемогти войовничий настрій моєї матері? Яку зброю вона застосувала?

— А раптом тобі з Мирою сподобається? — прошепотіла мама по-змовницьки. — Ти ж сам себе не знаєш! А з євреями не пропадеш! Та й діти в них гарні...

Я хотів їй сказати, що себе і Миру знаю, як своїх п’ять пальців. Але я не настільки дурень, щоб сперечатися з мамою. Хочеш досі вважати мене маленьким і думати, що я потребую порад? Вважай! На здоров’я!

— До речі, я пообіцяла Ларисі Вадимівні, — мамине обличчя стало жвавішим від нової згадки, — що ти нас у суботу завезеш на могилу Давида Ісааковича. Вони хотіли на пам’ятник подивитися.

— Добре, — погодився я. — Тільки він не на цвинтарі похований.

— А де?

— У лісопарковій зоні. Він так просив.

— А ти загорожу навколо могилки поставив?

— Ні.

— Треба було б...

— От коли вони повернулися, то вони і поставлять, — відповів я позіхаючи.