Остання любов президента

179

Київ. 26 грудня 2004 року.

Мій ранок розпочинається з підписування новорічних листівок. Тексти вже видрукувані, головне — поставити живий, «мокрий» підпис. А пальцям вже набридло тримати важкий «паркер». От би узяти дешеву кулькову ручку! Але не можна. Не зрозуміють. Тут інший стиль, інші ручки.

— Сергію Павловичу! Кава! — лагідно вимовляє Нілочка, акуратно ставлячи мій допінг на стіл.

Після кількох ковтків я заряджаюся новою бадьорістю і мій підпис стає ще охайнішим, його нікуди не заносить.

Ще двадцять листівок, — і наступна порція кави. Одного горнятка вистачить. Тепер дивлюся у вікно. Зосереджуся та напишу листа своєму братану Дмитрові. Прийшов час поставити його перед фактом повернення на батьківщину. Тим більше, що основна частина грошей, що залишилися, піде на медицину, на продовження мого славного роду.

«Дорогий Дмитре, — виводжу я «паркером» і відразу ж відчуваю дискомфорт, невідповідність ручки та написаних нею слів. Дістаю, нарешті, кулькову і нею продовжую: — На жаль фінансова ситуація наближає необхідність твого повернення. За моїми приблизними підрахунками, наших зі Світланою грошей вистачить для вас до кінця лютого. Так що налаштовуйся на спокійне життя тут, у Києві. Мама чекає тебе та усю твою сім’ю. Квитки для вас я забронюю відразу після Нового року. Я сподіваюся, що Новий рік ви зустрінете гідно. Для нас це свято буде сумним. Світлана досі не відійшла від втрати дітей, і мені іноді з нею важко. Але, на щастя, з’явилася нова надія.

В аеропорту я вас зустріну, як і має бути. Коли збиратимеш речі, не забудь взяти у професора копії своїх медичних паперів. Обнімаю, твій брат Сергій».

Лист вийшов куций, і я для солідності поклав у конверт ще подвійну новорічну листівку та поставив під видрукуваним текстом свій підпис «паркером».

— Нілочко, відправ лист разом з листівками, — попросив я у свого кабінетного ангела-охоронця.

— Звичайно, — посміхнулася вона.