Остання любов президента

142

Київ. Квітень 1992 року.

— Тобі потрібно обміняти її на однокімнатну з доплатою! — наполегливо радить мама.

Ми сидимо у мене в комуналці. Вона щойно сходила за чайником на кухню і уся кипить від емоцій.

— Там у духовці ціле гніздо тарганів! — не вгамовується вона. — Тобі треба поговорити із сусідами!

— Не буду я з ними розмовляти. — Я заперечливо хитаю головою. — У мене з ними чудові відносини, і їхні таргани мене не обходять!

Вона стенає плечима, а на обличчі — суміш нерозуміння й обурення.

— Ти зрозумій! За кімнату у комуналці, але в центрі, ти зможеш отримати однокімнатну на Сирці. Може, без доплати!

Я не хочу розуміти. Мені сьогодні «нерозуміється». Прийшла до мене з літровою банкою борщу та знову вчить бути практичним!

Я кидаю в горнятка пакетики чаю, заливаю їх окропом. Ставлю на стіл цукорницю.

— I меблі вже час міняти! — Вона знову засмучено хитає головою. — Адже тут старістю пахне!

— А як пахне молодість? — єхидно запитую я.

Вона мовчить. А я знаю, як пахне молодість, дика неприборкана молодість. Солодкуватий запах вчорашнього портвейну з непомитої склянки, трішки тютюнового диму, дешеві духи чи одеколон та... Гаразд, це в мене в минулому. Я навчився зав’язувати краватку. Не сам, звичайно. Це Жора мене навчив. Тепер у нашому клубі-ресторані я маю вигляд «на тисячу баксів». Чи, як там вони кажуть, у американських фільмах? Можливо, «на мільйон»? Тобі радіти б, що твій син у якісь там тридцять з копійками вже директор ресторану!

— А в тебе його фотографії залишилися? — запитує раптом мама, відриваючи погляд від горняти з чаєм.

— Чиї?

— Та єврея того, який тут мешкав?

Я піднімаюся до буфету, висовую шухлядку та натикаюся поглядом на пакетик з документами старого. Раніше вони лежали розсипом, але отець Василій, великий любитель порядку, поскладав їх у пакетик.

— Візьми, поглянь! — я кладу пакет на стіл.

Мати з цікавістю гортає якісь папери, посвідчення, довідки. Зупиняє погляд на фото на якомусь посвідченні. Передивившись документи й папери, знову бере до рук посвідчення. Я вже бачу, що це — «Посвідчення члена ДТСААФ».

— Я візьму на кілька днів, — каже вона.

— Та хоч назавжди!

— Мало не забула сказати! — на її обличчі з’являється щаслива посмішка, — я вчора встигла забрати з фонду «Омета-інстер» усі гроші. Разом з відсотками!

— Це той, що сьогодні луснув? — пригадую я ранкові газети.

— Так, — з дикою, дитячою радістю промовляє вона.

— То ти вже купиш Дмитрові плащ, про який так довго мріяла?

— Плащ зачекає, — її голос стає серйозним. — Є важливіші речі!

Вона, мабуть, сподівається, що я почну розпитувати її. А мені, правду кажучи, байдуже, що важливіше за плащ для Дмитра. Я б взагалі порадив їй придбати собі що-небудь з одягу. Бо якось дивно виглядає, коли жінка десять років поспіль одягає одну й ту ж довгу чорну спідницю і таку саму стару шерстяну червону кофту. Дивно, коли жінка не думає про те, що обновку можна придбати у магазині, а завжди згадує, що десь на Оболоні мешкає її стара кравчиня, як ще тридцять років тому пошила їй модне крепдешинове плаття! Бачив я це плаття! Аби я, наприклад, зустрів би де-небудь дуже гарну дівчину, одягнену у це плаття, то відразу перейшов би на інший бік вулиці! Тому що це вже як діагноз! Та й сьогоднішнє вбрання матері — теж діагноз! її слід лікувати. Не Дмитра лікувати, а її. Тільки як?

Я раптом уявляю собі, як, отримавши двісті баксів зарплатні, веду матір на речовий ринок, і там ми купуємо їй якісь нормальні польські шмотки, привезені «човниками». Модні, яскраві та недорогі. Можна і неяскраві. Вона не носить яскравого.

А мати підводиться. Одягає стареньке пальто з лисячим коміром, перешитим із давнішого пальто. І, зупинившись перед дверима у коридор, ще раз оглядає обстановку цієї кімнати.

Мені в ніс б’є запах старості, вірніше, запах життя Давида Ісааковича, якого вже немає на цій землі. Я розумію, що мамі не подобається у цьому запахові. Але цей запах чужий, до того ж, запах життя, котре скінчилося. Ремонту тут робити я не збираюся. А без ремонту, без погрому, пожежі, потопу чи будівництва цей запах звідси не піде!