Остання любов президента

135

Крим. Форос. Держдача. 31 грудня 2015 року.

Шершаве зимове сонце тут, на ПБК, здається лагіднішим. П’ять градусів вище нуля. Одноманітний шум моря. Ми з Майєю спускаємось у ліфті до берега. На ній джинси в обтяжку й синій светр. Усе підкреслює її стан, апетитний і в чомусь підлітковий.

Краєм ока оцінюю задню вертикаль її тіла. Її задкові такі джинси дуже навіть пасують!

Я, мабуть, вже більше ніколи не матиму романтичних побачень і новорічних свят.

Дивно, хвилі ніби й шумлять, але ледь накочуються на берег. Я простягаю руку, і холодне море приємно обпалює мені пальці. От якби скупатися!

Озираюсь на свою супутницю. Вона дійсно сприйме мене за божевільного.

— Майє, ти не хочеш скупатися?

Вона з подивом підводить вії, дивиться на мене з цікавістю.

— Я ні, але якщо ти хочеш, тоді будь ласка! Тебе однаково врятують! — I вона вказує поглядом в бік альтанки, де я помічаю двох-трьох зачаєних чоловіків.

— А може, у них зовсім протилежне завдання? — усміхаюся я.

Я роздягаюся голяка і повільно заходжу в солоний холод Чорного моря.

Хвилі хоч і маленькі, але все одно штовхають мене до берега. А ось підводна течія, відкочування цих самих хвиль, затягує далі, углиб.

Я мовчки занурююсь по шию. Мені дуже кортить поділитися цим неймовірним відчуттям. Згадую отця Василія, Давида Ісааковича. От якби їх сюди!

Озираюсь. Майя, вловивши мій погляд, махає мені рукою. З-за альтанки хтось спостерігає за мною у бінокль. Показати йому член, чи що? Ні, немає жодного бажання вибиратися на берег. Якось буде. Хоча президентського члена він, мабуть, не бачив жодного разу в житті. Мав би про що розповісти дружині й дітям!

У мене з’являється відчуття дивовижної гармонії, ніби я стаю невід’ємною й природною частиною моря, морської фауни. Здається, що кров у тілі холоднішає, так само, як і моє бажання повертатися на берег. Можливо, моя справжня життєва орієнтація — людина-амфібія? Як у старій радянській кінострічці. Може, мене треба тримати в бочці з холодною морською водою, щоб я почувався комфортно й не відволікався думками на дисгармонію, які постійно виникають між моїм середовищем проживання і моїм тілом? Ця дисгармонія з цілком фізичної перетворюється у настирливий неспокій розуму, у підозріливість. Але ця підозріливість цілком виправдана. Я не маю іншого виходу. Якщо я дізнаюся про пересадку серця тільки після операції, коли це серце вже вшите білими нитками! Якщо в серці виявляють якийсь комп’ютерний чіп незрозумілого призначення! Якщо, кінець кінцем, з мого робочого кабінету крадуть диван, а заразом з ним і плівки системи відеостеження! Скажіть, я можу спати при такому житті? Мене взагалі дивує: як я в такому стані взагалі можу засинати?

Я раптом помічаю, що пливу геть від берега. Повертаюся. До президентського пляжу близько трьохсот метрів. Ліворуч від альтанки, вже зовсім не соромлячись, стоять двоє чоловіків. Один із них спостерігає за мною у свій бінокль. Вони стоять нерухомо. Так само нерухомо стоїть і Майя, тільки вона, здається, роздивляється щось під ногами.

З боку Туреччини до моїх вух долинає дзижчання. Я роблю енергійний розмах руками, щоб якомога вище випірнути та зазирнути за невисокі хвилі. І бачу білий рятувальний катер, що пливе у мій бік.

Ось як? Я набираю повні легені повітря та пірнаю під воду. Вода не хоче мене, намагається виштовхнути. Зануритися глибше мені бракує сили, і я просто пливу під водою невідомо куди. Пливу з розплющеними очима, але нічого, крім сірого напівкаламутного простору, не бачу. Зате очам приємно від дотику з водою. Очам цей холод здається лагідним.

Випірнувши, я опиняюся біля самого борту рятувального катера. Задираю голову, щоб висловити свої почуття, і бачу саме того, хто мені потрібен. Над бортом височіє Коля Львович у темному костюмі, поверх якого надітий оранжевий рятувальний жилет.

— Сергію Павловичу! — гукає він. — У мене тут Зельман, кримський губернатор. У нього таємне повідомлення. Дуже важливе. Може, ступите на борт?

— Зельман?! — Моя роздратованість від перерваного купання минає. До Зельмана, низькорослого кримсько-татарського єврея, я ставлюся добре, хоч і зустрічався з ним усього п’ять разів. — Гаразд! — кажу. — Давай трап!

Білий пластиковий трап спускається у воду. Я піднімаюся на борт. Мене вже чекає Зельман з великим рушником у руках. Поки я намотую рушник навколо стегон, Коля Львович наливає у склянку віскі. Простягає мені.

— А де лід? — запитую я.

— Так ви щойно з холоду!

— Де лід? — перепитую.

Коля Львович стрімголов мчить у каюту. Повертається з пластиковою формою для льоду, яку щойно витяг з холодильника. Я сам виламую з форми фігурний лід, і коли кидаю два шматочки у склянку, помічаю, що вони мають якусь дивну форму. Вони чомусь дуже нагадують мені маленькі людські голови. Я виламую з форми ще один шматочок, роздивляюся. Дійсно! Це бюстик з льоду!

— Хто це? — запитую в Колі Львовича.

— Грушевський. Перший президент України, — відповідає той.

— Першим був Кравчук!

— У новій Україні був Кравчук, а у старій — Грушевський, — пояснює він.

У зелених очах Зельмана з’являється іскра цікавості. Він простягає долоню, а я кладу в неї льодяний мікробюстик Грушевського, який уже почав танути. Зельман підносить його до очей.

— Так от яким він був, — замислено дивується він.

— Та не був він таким! — Я махаю рукою й відпиваю холодного віскі. — То що ти там хотів мені розповісти?

На обличчі Зельмана з’являється неспокій.

— Росія риє під протокою тунель. До Керчі.

— Ти звідки знаєш?

— А вони цього й не приховують. На їхньому березі все обгороджено, повно техніки й охорони. До нас перебіг один із їхніх робітників, з походження українець. Розповів, що бачив плани тунелю. Сказав, що два тунельні комбайни вже розвантажили. До речі, проект тунелю повністю злизаний з проекту тунелю під Ла-Маншем, тим, який між Англією і Францією.

— А нам Росія нічого не повідомляла про це будівництво? — Я переводжу погляд на Колю Львовича.

— Ні! Навпаки!

— Що навпаки?

— Ми вже сьомий рік обговорюємо з Росією проект будівництва моста з двома розвідними секціями для проходу суден. А про тунель не було ніякої мови.

— То ти придумай що-небудь. Бо вилізуть вони на нашій території і скажуть: «Ну от, ми знову разом!»

— Я гадаю, що вже є деякі напрацювання, — припустив Коля Львович.

— Увечері доповіси! До речі, що там з диваном? Знайшли?

Коля Львович відразу никне, закопилює губу й заперечно хитає головою.

— Гаразд, — зітхаю я. — Наливай ще і повертай до берега! Бо Майя почне хвилюватися...

Приємно булькоче віскі. Коля Львович за моїм настирливим бажанням наливає і собі. Зельман п’є пепсі-колу. Недавно він прийняв іслам і на перших початках дотримується всіх заповідей Корану. Хоча в Корані, здається, немає жодного слова про віскі.